Глава 94. Хтось зі своїх

Слова зависли в повітрі.
"Хтось, хто знає вас дуже добре."

Марина відчула, як у голові почали з’являтись обличчя. Сусіди. Знайомі. Родичі. Вчителька Максима. Продавчиня з магазину. Всі, хто бачив їх щодня.

— Це не може бути хтось близький… — тихо сказала вона, ніби переконуючи саму себе.

Ігор відповів дуже спокійно:

— Він знав розклад. Імена. Двір. Це або довге спостереження… або хтось підказував.

Артем додав:

— І він знав, що ти прийдеш сама.

Марина згадала повідомлення. "Без чоловіка." "Одна."

— Це знає тільки… — вона не договорила.

— Хто? — запитав Ігор.

Вона похитала головою.

— Я не знаю…

Максим тихо сказав:

— А тьотя Оля знає… вона часто нас бачить…

Марина здригнулась.

— Сусідка?

— Вона вчора питала, де Даня… — додав Максим.

Марина швидко відповіла:

— Вона просто хвилювалась.

Але всередині з’явилось неприємне відчуття.

Данило раптом сказав:

— Він казав… що мама завжди виходить о восьмій…

Марина різко підняла голову.

— Що?

— Він так сказав… коли я був у машині…

Ігор тихо прошепотів:

— Це вже не просто спостереження…

Артем стиснув губи.

— Хтось точно говорив.

Марина встала і почала ходити по кухні.

— Але хто? Я нікому нічого такого не казала…

Ігор задумався.

— Двір. Школа. Магазин. Під’їзд. Це хтось, хто вас бачить щодня.

У цей момент у двері тихо постукали.

Усі різко замовкли.

Не дзвінок.

Саме стукіт.

Марина відчула, як серце почало битися швидше.

Ігор підійшов до дверей.

— Хто там?

З-за дверей почувся знайомий голос.

— Це я… Оля… сусідка… ви вдома?

Марина і Ігор переглянулись.

Максим тихо прошепотів:

— Я ж казав…

Ігор обережно відкрив двері.

На порозі стояла сусідка. Вона виглядала схвильованою.

— Я бачила поліцію… все добре?

Марина намагалася виглядати спокійно.

— Так… все нормально.

Сусідка подивилась на дітей.

— Я так переживала… коли Даню шукали…

Данило сховався за Марину.

Ігор уважно дивився на неї.

— Ви нічого підозрілого не бачили? — запитав він.

Вона задумалась.

— Ну… вчора якийсь бус стояв… білий…

Усі завмерли.

— Ви його бачили? — швидко спитала Марина.

— Так… але я подумала, що до когось…

Артем тихо запитав:

— Ви довго його бачили?

— Хвилин десять… чоловік сидів… дивився на під’їзд…

Марина відчула, як холод повертається.

— А коли це було?

— Вчора… десь перед обідом…

Ігор і Артем переглянулись.

Це означало — він був ще до викрадення.

Сусідка додала:

— Я ще подумала… дивно… бо він дивився саме коли ти виходила…

Марина завмерла.

— Я?

— Ну так… ти ж тоді з пакетами йшла…

Тиша стала важкою.

І раптом телефон Марини знову завібрував.

Вона повільно відкрила повідомлення.

"Вона вам ще не все сказала..."