Глава 90. На одному порозі

                 Ігор і Артем кілька секунд просто дивились один на одного. Без слів. Без привітання.           

                         Напруга була така, що її можна було відчути фізично.

Марина завмерла посеред кухні.

— Привіт, — першим сказав Артем.

Ігор коротко кивнув.

— Привіт.

Артем зробив крок у квартиру, але зупинився, ніби чекав дозволу. Його погляд одразу знайшов Марину.

— Я просто хотів переконатися… що все добре.

Марина повільно підійшла ближче.

— Все добре. Він тут.

У цей момент Данило визирнув із-за її спини. Артем побачив його і полегшено видихнув.

— Привіт, герой…

Данило не відповів. Він просто притиснувся до Марини сильніше.

Максим теж дивився на Артема мовчки. Він не знав, як поводитися.

Ігор відійшов убік.

— Заходь.

Артем зайшов. Він виглядав виснаженим, ніби не спав. Куртку навіть не зняв.

— Я всю ніч думав… — почав він, але замовк.

Марина відчула, що зараз буде складно. Знову.

— Все вже позаду, — тихо сказала вона.

— Так. Але… — він подивився на Ігоря. — Ти був тут.

— Був, — спокійно відповів Ігор.

Пауза стала ще важчою.

Максим тихо прошепотів:

— Мамо… вони сваритимуться?

Марина присіла перед ним.

— Ні. Все добре.

Артем почув це. Він опустив погляд.

— Я не для сварки прийшов.

Ігор відповів:

— Я теж.

Вони обидва стояли незручно. Двоє чоловіків у одній квартирі, кожен знав, чому це складно.

Данило тихо сказав:

— Я хочу мультик…

Марина одразу схопилась.

— Так. Ходімо.

Вона увімкнула телевізор у кімнаті. Діти сіли поруч. Марина повернулась на кухню. Ігор і Артем стояли мовчки.

— Кава? — тихо спитала вона.

— Можна, — сказав Артем.

Ігор кивнув.

Вона поставила чайник. Її руки трохи тремтіли. Вона відчувала, що ця розмова щось змінить.

Артем першим порушив тишу.

— Я не знав, що він тут.

— Я теж не знав, що ти приїдеш, — відповів Ігор.

Знову пауза.

— Головне, що діти в порядку, — сказав Артем.

— Так, — погодився Ігор.

Марина поставила чашки. Вона дивилась на них обох і відчувала дивне відчуття. Раніше це було б неможливо — вони поруч, без криків.

— Я… — почав Артем. — Я розумію, що зараз не час. Але я не хочу зникати.

Ігор подивився на нього.

— І не треба.

Марина здивувалась.

— Просто… — продовжив Ігор, — все має бути чесно.

Артем кивнув.

— Я згоден.

З кімнати почувся сміх Данила. Він вперше сміявся після вчорашнього. Усі троє на секунду завмерли, слухаючи.

Марина тихо сказала:

— Він сміється…

Ігор усміхнувся.

— Це добре.

Артем теж.

Але в цей момент Данило раптом виглянув із кімнати.

— Мамо…

— Що?

Він виглядав серйозно.

— А той дядя… він ще прийде?

Усі троє миттєво напружились.

Марина підійшла до нього.

— Ні. Він більше не прийде.

Данило подумав і тихо сказав:

— Він казав… що знає, де ми живемо… навіть якщо його заберуть…

Марина відчула, як холод пройшов по спині.

Ігор і Артем переглянулись.

І раптом у коридорі тихо дзенькнув телефон Марини.