Глава 89. Дзвінок, якого не чекали

      Марина прокинулась рано. Вона навіть не пам’ятала, коли заснула.

   Першим, що вона відчула — теплі руки дітей поруч. Данило лежав майже на ній, Максим притиснувся з іншого боку. Вона обережно вибралась, щоб не розбудити їх.

На кухні було тихо. Ігор спав на кріслі, зігнувшись, навіть не накрившись. Вона хотіла накрити його пледом, але зупинилась — боялась розбудити.

Телефон лежав на столі.

Вона одразу згадала про пропущений дзвінок.

Артем.

Марина взяла телефон. Серце знову почало битись швидше. Вона дивилась на екран кілька секунд, ніби вирішувала, чи дзвонити.

Вона набрала.

Гудок.

Другий.

Третій.

— Алло… — голос Артема був хриплий, ніби він не спав.

— Це я… — сказала Марина.

Коротка пауза.

— Я знаю. Я хвилювався. Ти не відповідала.

— У нас… була ситуація.

— Я чув. Ігор написав.

Марина здивувалась.

— Він написав тобі?

— Вночі. Просто: "Ми знайшли Данила."

Марина мовчала. Вона не знала, що відповісти.

— Він в порядку? — запитав Артем.

— Так… він вдома.

— Слава Богу…

Його голос звучав щиро. Без напруги.

— Ти приїдеш? — несподівано запитав він.

Марина розгубилась.

— Куди?

— До мене. Просто… поговорити.

Вона подивилась у кімнату, де спали діти. Потім на Ігоря.

— Не знаю…

— Я не тисну. Просто… після такого… ти не повинна бути одна.

Вона тихо відповіла:

— Я не одна.

Знову пауза.

— Він там? — спитав Артем.

— Так.

Артем тихо видихнув.

— Я зрозумів.

Марина відчула, як напруга повертається. Вона не хотіла знову цього.

— Артем…

— Ні, все нормально. Я просто… хотів переконатись, що ви в порядку.

Вона кивнула, хоча він не бачив.

— Дякую.

— Подзвони, якщо щось потрібно.

— Добре.

Вона поклала слухавку. І тільки тоді помітила, що Ігор вже не спить. Він дивився на неї мовчки.

— Артем? — тихо спитав він.

— Так.

— Він приїде?

— Не знаю.

Ігор встав. Потягнувся.

— Це вже не важливо.

Марина здивувалась.

— В сенсі?

— Після вчорашнього… я зрозумів одну річ.

Він підійшов ближче.

— Я не хочу більше втрачати вас.

Марина відчула, як слова зависають між ними.

— Ігор…

— Я не прошу нічого зараз. Просто… я буду поруч.

В цей момент із кімнати почувся голос.

— Мамо…

Данило стояв у дверях, сонний, з розпатланим волоссям.

Марина одразу підійшла.

— Я тут.

Він обняв її.

— Я думав… це сон…

— Ні.

Максим теж вийшов слідом.

— Ми сьогодні в школу не йдемо?

Марина усміхнулась.

— Ні. Сьогодні всі вдома.

Данило тихо сказав:

— І ти не підеш?

— Не піду.

Вона обняла їх обох.

І в цей момент хтось подзвонив у двері.

Усі завмерли.

Марина відчула, як серце знову стислося.

Ігор повільно підійшов до дверей.