Глава 87. Крок назустріч

Сергій дивився на Марину довго, ніби намагався зрозуміти, чи вона говорить правду. Його погляд був напружений, недовірливий.

— Спочатку я побачу його, — повторила вона тихіше, але твердо.

Він вагався.

— Один раз. І без різких рухів.

Марина кивнула.

— Добре.

Сергій дістав телефон і включив ліхтарик. Світло ковзнуло по бетонній підлозі, старих коробках, і зупинилося біля металевого стелажа.

Там, на старому матраці, сидів Данило. Його руки не були зв’язані, але він був закутаний у куртку. Очі заплакані. Коли він побачив Марину — одразу потягнувся до неї.

— Мамо…

У Марини всередині щось обірвалось.

— Даню… я тут…

Вона зробила крок.

— Стій, — сказав Сергій.

Вона зупинилась, але не відводила погляду від сина.

— Він тебе не чіпав? — тихо запитала вона.

— Ні… я хочу додому…

— Скоро… скоро підемо…

Сергій вимкнув ліхтарик. Знову стало темно.

— Тепер твоя частина.

Марина ковтнула.

— Я поїду. Але ти залишиш його тут. І підеш.

— Ні. Я поїду перший. Через десять хвилин ти підеш за мною.

— Ні. Я не залишу його самого.

— Він уже був сам.

Ці слова різонули.

Марина стиснула руки.

— Я не вірю тобі.

— А у тебе немає вибору.

Десь зовні почулись двері машини. Дуже тихо. Але Сергій насторожився.

— Я ж казав — без поліції.

— Я нікого не приводила, — сказала вона.

Він підійшов ближче. Дуже близько.

— Якщо я побачу хоч когось…

Він не договорив.

І в цей момент Данило тихо сказав:

— Мамо… я боюсь…

Марина більше не витримала. Вона різко кинулась вперед до нього.

— Стій! — крикнув Сергій.

Але вона вже була біля сина. Вона схопила його і притиснула до себе.

— Все… все… я тут…

Данило заплакав голосніше.

Сергій різко пішов до них.

— Я попереджав!

І в цей момент двері складу різко відчинились.

— Поліція! Не рухатись!

Світло ліхтарів засліпило.

Сергій різко обернувся. Він на секунду розгубився.

— Я ж казав… — прошипів він.

Він кинувся до виходу з іншого боку.

— Стояти! — пролунало.

Марина закрила Данила собою. Серце калатало.

Кроки. Шум. Хтось побіг.

Через кілька секунд — боротьба. Глухий удар.

— Є! Тримай!

Плач Данила поступово стихав. Марина гладила його по голові.

— Все… все… ми вдома…

Через хвилину до них підійшов поліцейський.

— Ви в порядку?

Вона кивнула, не випускаючи сина.

— Він не постраждав?

— Ні… здається ні…

— Швидка вже їде.

Марина тільки зараз відчула, як тремтить усе тіло. Вона притискала Данила й не могла відпустити.

Ігор забіг у склад через кілька секунд.

— Марина!

Він побачив їх і завмер. Потім швидко підійшов.

— Все добре?

Вона кивнула.

— Ми знайшли його…

Максим стояв за ним, наляканий.

— Даня…

Данило підняв голову.

— Максим…

Вони потягнулись один до одного. Марина обняла обох.

І тільки зараз вона відчула, що все закінчилось.

Але всередині залишилось інше відчуття.