Глава 86. У темряві

— Данило… — Марина майже прошепотіла, але її голос відлунням розійшовся по порожньому складу.

Десь праворуч щось скрипнуло. Вона вдивлялась у темряву, але бачила лише силуети старих коробок і металевих стелажів. Світло з вулиці ледве пробивалося через брудні вікна.

— Мамо… я тут… — тихо знову пролунало.

Її серце різко підскочило. Вона зробила кілька кроків вперед.

— Даню… не бійся… я прийшла…

— Стій.

Голос був чоловічий. Спокійний. Ззаду.

Марина різко обернулась.

Біля входу стояв силует. Він був у темній куртці й кепці. Обличчя майже не було видно.

— Я прийшла одна, — сказала вона, намагаючись говорити рівно.

— Я бачу.

— Де він?

Чоловік зробив крок убік.

— Спочатку поговоримо.

— Ні. Спочатку покажи мені дитину.

Пауза.

— Він тут. Живий. Спокійний. Але ти ж розумієш — все залежить від тебе.

Марина відчула, як руки тремтять, але вона стрималась.

— Чого ти хочеш?

Він трохи нахилив голову.

— Ти справді не здогадуєшся?

— Ні.

— Дивно.

Він зробив ще крок вперед. Світло впало на його обличчя.

Марина різко вдихнула.

Вона його знала.

— Ви… — прошепотіла вона.

Це був Сергій.

Колишній сусід. Той самий, який рік тому допомагав їй із ремонтом. Який іноді сидів із дітьми. Який знав їх по іменах.

— Не очікувала? — тихо сказав він.

— Навіщо… навіщо ти це зробив?

— Щоб ти мене нарешті почула.

Марина не розуміла.

— Про що ти?

Він усміхнувся. Але усмішка була дивна.

— Я стільки часу був поруч. Допомагав. Пам’ятаєш?

— Це не причина…

— А потім з’явився твій Ігор. Потім ще один. Ти навіть не помітила, що я поруч.

Марина відчула холод.

— Це… ненормально…

— Можливо. Але тепер ти мене слухаєш.

— Де мій син?

Він показав у глиб складу.

— Там.

— Я хочу його бачити.

— Побачиш. Коли домовимось.

— Про що?!

Він подивився прямо їй в очі.

— Ти поїдеш зі мною. Сьогодні.

Марина похолола.

— Що?

— Просто. Ти сідаєш у машину. Ми їдемо. І я залишаю хлопчика тут. Через годину його знайдуть.

— Ти божевільний…

— Ні. Я просто хочу, щоб ти була зі мною. Без усіх. Без тих, хто тебе відбирає.

Марина відчула, як страх стає сильнішим.

— Ти ж розумієш, що це нічого не змінить?

— Змінить.

— Я не поїду.

Він мовчки дістав телефон. Натиснув кнопку.

І з темряви почувся плач.

— Мамо…

Марина зробила крок вперед.

— Даню!

— Стій, — різко сказав Сергій. — Один крок — і я їду разом із ним.

Вона завмерла.

Серце калатало.

— Не треба… — прошепотіла вона.

— Тоді вирішуй.

Тиша.

Десь далеко почулись сирени. Дуже тихо. Можливо, поліція вже була поруч.

Сергій насторожився.

— Ти когось привела?

— Ні…

Він уважно дивився.

— Якщо ти збрехала…

Марина повільно сказала:

— Я прийшла сама. Як ти і сказав.

Він кілька секунд мовчав.