Глава 85. Умови

               Марина дивилась на повідомлення і не відчувала нічого, крім холодної порожнечі.

                                       Слова були короткі, але вони звучали як вирок.

"Якщо хочеш побачити його — прийдеш сама."

— Він написав… — тихо сказала вона.

Поліцейський одразу повернувся.

— Покажіть.

Він швидко прочитав і подивився на напарника.

— Класичний контакт. Він хоче вивести вас одну.

— Я піду, — сказала Марина одразу.

— Ні, — різко відповів офіцер. — Ви нікуди самі не підете.

— Але він сказав…

— Саме тому. Це небезпечно.

Марина відчула, як злість і страх змішуються.

— Там мій син!

— Ми його знайдемо.

— Коли?!

Тиша.

Вона зрозуміла — часу може не бути.

Телефон знову завібрував.

Нове повідомлення.

"Без поліції."

Ще одне.

"І без чоловіка."

Марина поблідла.

Ігор стояв поруч.

— Що там?

Вона не хотіла читати вголос. Але довелось.

Ігор стиснув щелепу.

— Я все одно поїду.

— Ні, — сказав поліцейський. — Якщо він побачить вас, може зникнути.

Марина відчула, як паніка наростає.

— Він знає нас… він знає дітей… він знає ім’я…

Поліцейський тихо сказав:

— Це хтось, хто вас знає.

Ці слова зависли в повітрі.

Марина перебирала в голові всіх. Сусіди. Знайомі. Родичі. Ніхто не підходив.

Телефон знову завібрував.

"20 хвилин."

Марина відчула, як серце підскочило.

"Не прийдеш — поїду."

— Він дає час… — прошепотіла вона.

Поліцейський швидко сказав:

— Ми відстежимо номер.

— Це довго?

— Ми вже працюємо.

Ще повідомлення.

"Візьми телефон. І нічого більше."

Марина вже ледве дихала.

— Я піду, — сказала вона твердо.

— Ви не підете самі, — повторив офіцер.

— Я піду. Ви можете їхати слідом. Але я піду.

Він вагався.

Ігор тихо сказав:

— Вона права. Якщо не піде — він зникне.

Поліцейський зітхнув.

— Добре. Але ви будете на зв’язку. І ми будемо поруч.

Марина кивнула.

Телефон завібрував.

Адреса.

Старий склад на околиці.

Марина подивилась на карту. Це було далеко. Темно. Безлюдно.

— Я поїду, — сказала вона.

Ігор схопив її за руку.

— Я з тобою.

— Ні. Він написав — без чоловіка.

— Я поїду окремо.

Вона похитала головою.

— Якщо він побачить…

Він відпустив. Повільно.

— Обережно…

Максим тихо сказав:

— Мамо… ти повернеш Даню?

Вона присіла перед ним.

— Так. Я приведу його.

Вона сама не знала, чи це правда.

Марина вийшла з під’їзду. Ніч була холодною. Вона сіла в машину поліції, але через квартал вийшла — далі мала йти сама.

Склад був попереду. Темна будівля. Один ліхтар миготів.

Телефон завібрував.

"Ти прийшла?"

Вона написала:

"Так."

"Заходь."