Глава 82. Слова, які не дають спокою

    Таксі зупинилось різко. Марина навіть не дочекалась, поки водій повністю загальмує — відчинила двері й швидко вибігла. Біля відділення поліції горіло холодне біле світло, від якого все навколо здавалось ще більш тривожним.

Вона зайшла всередину.

— Я до Максима… — сказала вона швидко.

Черговий одразу кивнув.

— Він там, у кабінеті. Заспокоївся трохи.

Марина зайшла й побачила сина. Він сидів на стільці, тримаючи в руках стакан з чаєм. Його очі були червоні, але він уже не плакав. Поруч стояв Ігор.

Коли Максим побачив її — одразу встав.

— Мамо…

Вона миттєво підійшла й обняла його.

— Все добре… я тут… все добре…

Він міцно вчепився в неї.

— Я злякався…

— Я знаю… я знаю…

Вона відсторонилась, подивилась йому в обличчя.

— Ти цілий? Ніде не болить?

— Ні…

Вона поцілувала його в волосся. Потім перевела погляд на Ігоря. Він виглядав дуже втомленим. І винним.

— Як це сталося? — тихо запитала вона.

Ігор відповів одразу:

— Ми гуляли. Він побіг до майданчика. Я стояв поруч. Потім він раптом повернув і побіг у бік доріжки. Я крикнув — він не почув. Я побіг за ним. Але коли вибіг — його вже не було.

— Скільки часу? — запитала вона.

— Може хвилина. Максимум дві.

Поліцейський додав:

— Патруль був поруч. Дитина стояла біля дороги. Сказав, що чекає маму.

Марина ковтнула.

— Максим… — вона присіла перед ним. — Ти казав, що тебе хтось кликав?

Він кивнув.

— Дядько.

Марина відчула холод.

— Який дядько?

— Він сказав, що знає тебе.

Ігор різко підняв голову.

— Що?

— Він сказав "твоя мама зараз там"… — тихо відповів Максим.

Марина відчула, як по спині пробіг холод.

— Ти його знав?

— Ні…

— Він торкався тебе?

— Ні… він стояв далеко.

Поліцейський уважно слухав.

— Ти можеш описати його?

Максим задумався.

— У нього була чорна куртка… і кепка… і борода.

Марина переглянулась з Ігорем. Це нічого конкретного.

— Він щось ще казав? — запитала вона.

— Він сказав піти за ним… але я не пішов. Я злякався.

Марина видихнула. Це було найважливіше.

— Молодець… ти правильно зробив.

Максим притиснувся до неї.

— Я хотів знайти тебе…

— Я тут.

Вона обняла його ще раз.

Поліцейський записав щось у блокнот.

— Ми перевіримо камери. Якщо він був поруч, має бути запис.

Марина кивнула.

— Дякую.

Коли вони вийшли з кабінету, Ігор тихо сказав:

— Я не відходив далеко. Клянусь.

Вона подивилась на нього.

— Я знаю.

Він виглядав полегшено, але все одно напружено.

— Я досі думаю… — сказав він. — Він сказав "твоя мама там". Але де "там"?

Марина мовчала.

У неї з’явилась дивна думка.

— Максим… — вона обережно запитала. — Він показував кудись рукою?

— Так.

— Куди?

— До машини.

Вона завмерла.

— Якої машини?

— Білої.

Ігор напружився.

— Білої… я бачив білий бус біля входу.

Марина відчула, як серце починає битися швидше.

— Він стояв довго?

— Не знаю. Я не звернув уваги.