Глава 79. Ніч, коли вже нічого не сховаєш

Після того як Олена пішла, в палаті стало по-особливому тихо. Не так, як раніше. Тиша вже не була напруженою — вона стала м’якою, теплою, навіть трохи незручною. Марина сиділа поруч і ловила себе на думці, що не знає, що сказати. Слова здавались зайвими.

За вікном повністю стемніло. Лампа над ліжком давала приглушене світло, яке робило все навколо ніби ближчим. Артем трохи піднявся, але одразу скривився.

— Обережно, — тихо сказала Марина і автоматично поклала руку йому на плече.

Він завмер. Вона теж. Вони обоє відчули цей дотик — простий, але дуже особистий.

— Я просто хотів сісти, — сказав він тихіше.

— Лягай. Я підкладу подушку.

Вона підсунула подушку, обережно підтримуючи його. Її рука торкалась його спини, і вона відчувала тепло навіть через тканину лікарняної сорочки. Від цього стало трохи ніяково, але вона не відсмикнула руку.

— Дякую… — сказав він.

Вона сіла поруч на стілець.

Кілька хвилин вони мовчали.

— Ти втомилась, — сказав він.

— Ні.

— Ти весь день тут.

— І що?

Він усміхнувся.

— Просто думаю, що я тобі створюю проблеми.

Вона похитала головою.

— Це не проблеми.

— А що?

Вона подивилась на нього.

— Це… важливо для мене.

Він мовчки дивився у відповідь. Довго. Наче намагався зрозуміти більше, ніж вона сказала.

— Марина… — тихо почав він. — Ти впевнена?

— В чому?

— Що хочеш тут бути.

Вона відповіла не одразу. Її думки повернулись до Ігоря, до розмови в коридорі, до того, як він сказав "я поїду". Їй стало боляче, але водночас вона відчула, що зараз її місце тут.

— Так, — сказала вона. — Я впевнена.

Він повільно кивнув.

— Тоді залишайся.

Вона ледь усміхнулась.

— Я вже сказала, що залишусь.

Він заплющив очі на кілька секунд. Потім знову відкрив.

— Можеш… трохи ближче сісти?

Вона здивувалась, але посунула стілець ближче до ліжка.

— Так?

— Ще.

Вона посунулась ще. Тепер їх розділяло лише кілька сантиметрів.

Він обережно простягнув руку. Його пальці торкнулись її зап’ястка. Легко. Наче він боявся, що вона відсмикне руку.

Вона не відсмикнула.

Навпаки — сама повернула долоню і переплела пальці.

Їхні руки залишились разом.

— Я думав про тебе… — тихо сказав він.

— Сьогодні?

— Ні. Раніше теж. Просто не дозволяв собі.

Вона відчула, як серце почало битися швидше.

— Чому?

— Бо ти була не сама. І я не хотів втручатись.

Вона ковтнула.

— А зараз?

— А зараз я не можу робити вигляд, що нічого немає.

Її пальці ледь стиснули його руку.

— Я теж…

Вона зупинилась. Слова застрягли.

— Що? — тихо запитав він.

— Я теж думаю про тебе.

Тиша стала дуже щільною. Вона відчула, як він трохи ближче нахилився.

— Марина…

Вона підняла очі. Він був дуже близько. Вона бачила кожну рису його обличчя, легку втому, м’якість погляду.

— Якщо це помилка… скажи зараз, — тихо сказав він.

Вона похитала головою.

— Це не помилка.

Його пальці сильніше стиснули її долоню. Він повільно підняв руку і торкнувся її щоки. Дуже обережно. Наче запитував дозволу.

Вона не відсторонилась.

Навпаки — трохи нахилилась до його долоні.

Він завмер. Потім тихо видихнув.

— Я давно хотів це зробити.

Її серце калатало так сильно, що вона боялась, що він це чує.

Він нахилився ще ближче. Повільно. Обережно.