Глава 78. Вечір, який залишився між ними

  Після розмови стало тихо. Так тихо, що Марина почула, як капає крапельниця. Рівно. Повільно.     Наче відраховує час до чогось важливого.

Вона сиділа поруч із ліжком Артема і дивилась на його руку. Її пальці лежали поруч, але вона не торкалась. Ніби боялась зробити зайвий рух.

Олена мовчки взяла сумку.

— Я піду на каву, — сказала вона спокійно. — Вам, здається, потрібно поговорити.

Вона вийшла, акуратно прикривши двері. І лише коли кроки стихли в коридорі, напруга трохи відступила.

Марина повільно видихнула.

— Вона… інша, ніж я уявляла.

Артем ледь усміхнувся.

— Вона завжди така. Спокійна. Але бачить більше, ніж говорить.

— Ви довго були разом?

Він помовчав.

— Дев’ять років.

Марина здригнулась. Це прозвучало серйозно. Не просто історія. Ціле життя.

— Чому ви розійшлись?

Артем відвів погляд.

— Ми стали чужими. Без сварок. Без драм. Просто одного дня зрозуміли, що більше не відчуваємо того, що раніше.

— Ти її ще любиш? — тихо запитала Марина, сама не очікуючи, що наважиться.

Він одразу подивився на неї.

— Ні.

Відповідь була коротка. Але дуже впевнена.

Марина відчула, як всередині стало трохи легше.

— А вона?

Він знизав плечима.

— Не знаю. Ми давно не говорили про почуття.

Марина задумалась. Її погляд ковзнув по його обличчю. Він виглядав втомленим, але спокійним. І вона раптом зрозуміла, що їй важливо бути поруч. Просто сидіти. Просто мовчати.

— Ігор їде сьогодні… — тихо сказала вона.

— Ти хочеш до нього поїхати?

Вона похитала головою.

— Я не знаю. Але я не можу зараз піти.

Артем дивився на неї довго.

— Через мене?

Вона відповіла чесно:

— Так.

Тиша стала густою. Вона відчула, як щось змінюється між ними. Наче слова, які вони боялись сказати, вже зависли поруч.

Артем повільно простягнув руку. Його пальці торкнулись її долоні. Обережно. Наче він перевіряв, чи вона не відсмикне руку.

Вона не відсмикнула.

Їхні пальці переплелись.

Марина відчула тепло. І раптом — дивний спокій.

— Я думав, що ти підеш… — тихо сказав він.

— Я теж так думала.

— Але ти тут.

— Так.

Він ледь стиснув її пальці.

— Мені важливо, що ти тут.

Вона опустила погляд. Їй стало трохи ніяково від власних почуттів.

— Мені теж важливо.

Він мовчав. Але його рука не відпускала.

За вікном повільно темніло. Світло лампи стало теплішим. У палаті з’явилось відчуття вечора. Тихого. Інтимного.

Марина підвела очі.

— Тобі боляче?

— Ні. Коли ти поруч — ні.

Вона усміхнулась.

— Це дуже банально.

— Але правда.

Вона відчула, як щоки теплішають.

В цей момент двері трохи відчинились. Олена заглянула.

І завмерла.

Вона побачила їхні переплетені пальці. Її погляд став уважнішим, але вона нічого не сказала.

— Я не заважаю? — тихо запитала вона.

Марина повільно забрала руку. Ніби її застали на чомусь особистому.

— Ні, — сказав Артем.

Олена зайшла. Поставила стакан кави на тумбочку.

— Тобі взяла без цукру, як ти любиш.

— Дякую.

Вона подивилась на Марину.

— Ви залишитесь на ніч?

Марина здивувалась.

— Я… не знаю.

Олена спокійно сказала:

— Просто лікар казав, що йому сьогодні бажано, щоб хтось був поруч. Після струсу може паморочитись голова.