Глава 77. Розмова, яка змінює все

    Телефон у руках Марини ніби став важчим. Повідомлення від Ігоря світилось на екрані, і вона відчувала, що ця розмова не буде простою. Вона глянула на Артема, потім на Олену, яка стояла біля вікна й мовчки спостерігала за ситуацією. Повітря у палаті стало густим, напруженим.

— Мені треба відповісти, — тихо сказала Марина.

Артем кивнув.

— Звісно.

Олена нічого не сказала, але її погляд залишався уважним.

Марина вийшла в коридор. Тут було тихіше. Вона набрала Ігоря. Серце билося швидше, ніж зазвичай.

— Алло, — його голос був спокійний, але дуже серйозний.

— Я в лікарні, — сказала вона.

— Я знаю. Ти написала.

Пауза.

— Ти ще там?

— Так.

Він мовчав кілька секунд.

— Марина… нам треба поговорити.

— Я слухаю.

Він видихнув.

— Я сьогодні довго ходив. Думав. І зрозумів одну річ.

Вона відчула, як серце стислось.

— Яку?

— Я не можу так далі.

Тиша.

— Що ти маєш на увазі?

— Я не можу бути поруч, коли ти думаєш про іншого.

Марина притулилась спиною до стіни.

— Ігор…

— Ні, дай мені договорити. Я не злюсь. Не ображаюсь. Я просто чесно кажу — я бачу, що ти віддаляєшся. І я не хочу тримати тебе силою.

Вона закрила очі.

— Я не хочу, щоб ти йшов.

— А я не хочу залишатись там, де мене вже наполовину немає.

Ці слова вдарили боляче.

— Я заплутаюсь, — прошепотіла вона.

— Я знаю. Але це твій шлях.

Тиша.

— Ти зараз з ним? — тихо запитав Ігор.

— Так.

— І тобі важливо бути там?

Вона відповіла чесно:

— Так.

Він видихнув.

— Тоді відповідь очевидна.

Марина мовчала.

— Я не буду вимагати вибору прямо зараз, — сказав він. — Але я зроблю свій.

— Який?

— Я поїду на кілька днів. До батьків. Мені треба побути одному.

Марина різко відкрила очі.

— Ти їдеш?

— Так.

— А діти?

— Я не забираю їх. Я просто… відійду.

Її серце почало битися швидше.

— Ігор… не треба так.

— Треба. Інакше я буду тільки сильніше прив’язуватись, а ти — ще більше віддалятись.

Вона не знала, що сказати.

— Я повернусь, — тихо додав він. — Але вже з розумінням. Або залишусь. Або відпущу.

Це прозвучало остаточно.

— Коли ти їдеш?

— Сьогодні ввечері.

Марина відчула, як всередині все стислось.

— Так швидко…

— Я думаю, це чесніше.

Тиша.

— Марина… — тихо сказав він. — Я тебе кохаю. Але я не хочу боротись із тим, що вже сталося.

Вона відчула, як очі наповнюються сльозами.

— Я не хотіла…

— Я знаю. Але іноді почуття просто змінюються.

Він замовк.

— Я напишу, коли поїду.

— Добре… — прошепотіла вона.

Він поклав слухавку.

Марина ще кілька секунд стояла, дивлячись у порожній екран. Вона відчула, як всередині з’являється дивне відчуття — сум, страх і водночас розуміння, що події рухаються вперед, навіть якщо вона ще не готова.

Вона повернулась у палату.

Артем одразу подивився на неї.

— Щось сталося?

Марина повільно сіла.

— Ігор їде.

— Куди?