Глава 76. Та, про яку він майже не говорив

У палаті стало тихо настільки, що Марина почула, як десь у коридорі скрипнули двері. Вона дивилась на жінку перед собою і відчувала, як всередині повільно піднімається напруження. Олена виглядала спокійною, але її погляд був надто уважним, надто оцінюючим.

Артем першим порушив тишу.

— Олено… я не думав, що ти приїдеш.

— Мені подзвонили з твого телефону. Там був мій номер, — відповіла вона рівно. — Я ж не могла не приїхати.

Марина машинально прибрала руку з долоні Артема. Це сталося майже непомітно, але вона відчула, як змінилась атмосфера. Олена це теж помітила.

— Я не заважаю? — спокійно запитала вона, хоча в голосі відчувалась напруга.

— Ні, — відповів Артем. — Просто… несподівано.

Олена підійшла ближче до ліжка.

— Ти як?

— Нормально. Перелом, забої.

Вона нахилилась трохи ближче, оглянула його руку, пов’язку.

— Ти завжди був необережний.

Це прозвучало так, ніби вона знала його дуже давно. Дуже близько.

Марина відчула дивне відчуття — ніби вона раптом опинилась зайвою. Ніби перед нею відкрилась частина життя Артема, про яку вона знала дуже мало.

— Я відійду, — тихо сказала Марина.

— Ні, — швидко відповів Артем. — Не треба.

Олена перевела погляд на нього.

— Чому? Ми ж можемо поговорити.

Він напружився.

— Ми можемо поговорити всі разом.

Олена ледь усміхнулась.

— Зрозуміло.

Марина відчула, що ця усмішка була не просто так. У ній було щось… досвідчене. Наче Олена одразу все зрозуміла.

— Ви давно знайомі? — запитала вона, дивлячись на Марину.

— Не дуже, — відповіла Марина.

— Але достатньо близькі, щоб бути поруч у лікарні всю ніч?

Це прозвучало ввічливо, але прямо.

Марина відповіла спокійно:

— Так.

Олена кивнула.

— Ясно.

Вона відійшла до вікна, ніби даючи їм трохи простору. Але її присутність відчувалась дуже сильно.

Артем виглядав напруженим.

— Олено, тобі не потрібно було приїжджати…

— Чому? — вона повернулась. — Ми ж не вороги.

— Я знаю.

— І ти залишаєшся для мене близькою людиною.

Ці слова прозвучали тихо, але вони зачепили Марину.

Вона подивилась на Артема. Він не відповів одразу.

— Ми давно розійшлись, — сказав він.

— Але це не стирає років, — відповіла Олена.

Тиша.

Марина відчула, що між ними є історія. Глибока. Складна. І вона — лише нова частина.

— Ти не казав, що вона приїде? — тихо запитала Марина.

— Я сам не знав.

Олена втрутилась:

— Він взагалі багато чого не каже.

Марина перевела погляд на неї.

— Що ви маєте на увазі?

— Артем завжди такий. Він переживає все всередині. І говорить тільки тоді, коли вже пізно.

Артем тихо сказав:

— Олено, не треба.

— Чому? — вона подивилась на нього. — Я просто кажу правду.

Марина відчула, як напруга росте. Їй було дивно. Вона ніби опинилась між ними.

— Ми прожили разом багато років, — сказала Олена. — Я добре його знаю.

Це прозвучало не як похвала. Швидше як нагадування.

Марина тихо відповіла:

— Я не сумніваюсь.

Олена уважно подивилась на неї.

— І ви… разом?

Пауза.

Марина відчула, що це питання вирішальне. Вона подивилась на Артема. Він мовчав.

— Ми… — почала вона, але зупинилась. — Ми близькі.

Олена кивнула.

— Я зрозуміла.

Вона знову глянула на Артема.

— Ти швидко рухаєшся.

— Це не так, — сказав він тихо.