Глава 75. Те, що стає очевидним

             Марина довго сиділа з телефоном у руках після повідомлення Артема. Слова були прості: "Ти приїдеш?" — але саме вони змусили її відчути, що все поступово набуває чіткішого сенсу. Вона ніби вже рухалась у певному напрямку, навіть якщо ще не визнавала цього остаточно.

Максим грався в кімнаті, іноді виглядав до кухні, перевіряючи, чи мама поруч. Квартира була тихою, але ця тиша не була спокійною. Вона ніби чекала чогось.

Марина встала, зробила чай, але не пила. Вона дивилась у вікно й думала про Ігоря. Він сказав, що піде прогулятись. Просто подумати. Але вона знала — це не просто прогулянка. Він віддалявся. Повільно, обережно, але віддалявся.

Телефон знову завібрував.

Незнайомий номер.

Марина вагалась, але відповіла.

— Алло?

— Добрий день. Це Марина?

— Так.

— Це медсестра з лікарні. Артему стало трохи гірше. Нічого критичного, але він просив передати, щоб ви приїхали, якщо зможете.

Марина різко випрямилась.

— Що сталося?

— Піднялась температура, і почався сильний біль. Лікар оглядає, але він вас згадував.

— Я зараз буду.

Вона поклала слухавку. Серце почало битися швидше.

— Мамо? — почувся голос Максима.

— Я поїду в лікарню, — сказала вона.

— Знову?

— Так. Йому трохи гірше.

Максим кивнув.

— Я буду чекати.

Марина швидко зібралась. Вона написала Ігорю: "Я поїхала до лікарні. Артему стало гірше." Повідомлення відправилось, але відповіді не було.

Вона вийшла. Цього разу вона їхала швидше. В голові знову була тривога. Вона відчувала, що її хвилювання стає дедалі сильнішим. І вона вже не могла переконати себе, що це просто співчуття.

Коли вона зайшла у лікарню, її одразу впізнали.

— Він у палаті, — сказала медсестра.

Марина зайшла швидко. Артем лежав, виглядав блідішим, ніж вночі. На столі стояли ліки.

— Ти приїхала… — тихо сказав він.

— Звичайно. Як ти?

— Нормально… просто біль сильніший.

Вона сіла поруч.

— Лікар був?

— Так. Сказав, що це нормально після травми.

Марина видихнула. Вона помітила, що його рука трохи тремтить.

— Тобі щось потрібно?

— Ти вже тут. Цього достатньо.

Ці слова прозвучали тихо, але дуже щиро.

Марина відчула, як серце стискається. Вона навіть не помітила, як взяла його за здорову руку.

— Я хвилювалась.

— Я знаю.

Тиша стала м’якою. Вона дивилась на нього, і в цей момент зрозуміла — їй справді важливо бути поруч.

— Він знає, що ти тут? — тихо запитав Артем.

— Так. Я написала.

— І що він відповів?

Марина подивилась на телефон. Повідомлення досі було без відповіді.

— Нічого.

Артем кивнув.

— Йому важко.

— Я знаю.

— І тобі теж.

Вона ледь усміхнулась.

— Дуже.

Він подивився на неї довго.

— Я не хочу, щоб ти робила вибір через мене.

— Я не роблю.

— Тоді через що?

Марина мовчала. Вона не знала, як сформулювати те, що вже відчувала.

— Через те, що я не можу інакше, — сказала вона тихо.

Він ледь стиснув її пальці.

І в цей момент двері палати відкрились.

Марина обернулась.

На порозі стояла жінка років сорока. Вона виглядала стривоженою. Її погляд одразу впав на Марину, потім на їхні руки.

— Артем… — сказала вона.

Він здивувався.

— Олено? Ти як тут?

Марина відчула напруження.

Жінка зайшла ближче.

— Мені подзвонили… сказали, що ти в лікарні.