Глава 74. Тиша, яка говорить більше за слова

Максим прокинувся раніше, ніж зазвичай. Марина почула, як він тихо вийшов із кімнати й зупинився в коридорі. Напевно, він здивувався, побачивши Ігоря на кухні так рано. Потім хлопчик обережно заглянув усередину.

— Мама? — тихо покликав він.

Марина повернулась до нього і спробувала усміхнутись.

— Привіт, сонце. Чому так рано?

— Я прокинувся… — він потер очі. — Ти тільки прийшла?

Марина кивнула.

— Так. Я була в лікарні.

Максим одразу насторожився.

— Там Артем?

Ігор перевів погляд на хлопчика. Марина помітила цей короткий, але важливий момент. Дитина сказала ім’я так природно, ніби це вже частина їхнього життя.

— Так, — відповіла вона. — Він потрапив у аварію.

Максим різко вирівнявся.

— Він живий?

— Так. Не хвилюйся. Просто рука зламана й трохи забився.

Хлопчик видихнув.

— Я злякався.

Марина відчула, як серце стиснулось. Вона зрозуміла — не тільки вона переживала. Навіть Максим.

— Все буде добре, — сказала вона.

Максим кивнув і сів поруч із нею. Він глянув на Ігоря, потім знову на Марину.

— Ти поїдеш до нього ще?

Питання прозвучало просто. Але в ньому було багато.

Марина відповіла чесно:

— Так. Можливо сьогодні.

Ігор мовчав. Він не втручався. Але Марина відчувала його напруження.

Максим подумав.

— Передай йому, що я… щоб він швидше одужував.

Марина ледь усміхнулась.

— Передам.

Хлопчик встав.

— Я ще посплю.

Він пішов назад у кімнату. Двері тихо зачинились.

На кухні знову запала тиша. Але тепер вона була ще густішою.

Ігор тихо сказав:

— Він переживає за нього.

— Так.

— Він звик.

Марина не відповіла.

— Це теж важливо, — додав Ігор.

Вона підняла очі.

— Я знаю.

Він повільно підняв чашку, але не пив. Лише тримав її в руках.

— Я не звинувачую тебе, — сказав він тихо. — Я просто бачу, як все змінюється.

Марина відчула, що ці слова звучать вже не як претензія, а як факт.

— Я не хотіла, щоб все так швидко… — вона зупинилась.

— Почуття ніколи не питають.

Вона гірко усміхнулась.

— Ви з ним однаково говорите.

— Можливо, тому що це правда.

Тиша.

Марина відчула втому. Вона сперлась ліктями на стіл.

— Я хочу трохи поспати.

— Іди.

— А ти?

— Побуду ще.

Вона встала. На секунду зупинилась біля нього.

— Ігор…

Він підняв очі.

— Так?

— Дякую, що залишився з дітьми.

Він кивнув.

— Це не обговорюється.

Вона пішла в кімнату. Лягла, але сон не приходив. В голові крутились слова, погляди, дотики. Вона згадувала, як тримала руку Артема. Як він дивився на неї. Як Ігор мовчки пішов із лікарні.

Їй було важко. Наче вона стояла на межі, але ще не зробила останній крок.

Вона все ж задрімала. Але сон був тривожний. Вона прокинулась через кілька годин. У квартирі вже було світло. Чути було дитячі голоси. Ігор щось говорив Максиму. Все виглядало звичайно. Але ця звичайність була крихкою.

Марина вийшла з кімнати. Ігор готував сніданок. Він виглядав спокійним. Але між ними відчувалась дистанція.

— Виспалась? — запитав він.

— Трохи.

— Я зробив чай.

— Дякую.

Вона сіла. Максим їв мовчки, інколи поглядаючи на маму.