Глава 73. Ранок, який не дає сховатись

Марина вийшла з лікарні, коли ніч уже почала поступово світлішати. Небо було темно-сіре, але десь на горизонті з’являвся холодний ранковий відтінок. Повітря було прохолодне, майже сире. Вона вдихнула глибоко, намагаючись привести думки до ладу, але всередині все ще залишався той самий неспокій, який супроводжував її всю ніч.

Вона викликала таксі й сіла на заднє сидіння. Машина рушила, а Марина сперлась головою об скло. Вулиці були майже порожні. Декілька ранніх перехожих, один автобус, світло в кількох вікнах. Світ тільки прокидався, а вона відчувала, ніби прожила цілий день.

Вона думала про Ігоря. Про його погляд. Про те, як він сказав: "Я просто починаю розуміти". У цих словах було щось остаточне. Не ультиматум, не образа — швидше прийняття. І саме це лякало найбільше.

Телефон лежав у руці. Вона відкрила чат із ним. Останнє повідомлення було від нього: "Напиши, коли доїдеш." Вона довго дивилась на ці слова. Потім коротко написала: "Їду додому."

Відповідь прийшла майже одразу.

"Я не сплю."

Вона відчула, як серце стиснулось.

"Діти сплять?" — написала вона.

"Так. Я на кухні."

Марина не знала, що ще сказати. Вона просто закрила телефон. Їй було важко навіть думати про цю розмову. Вона розуміла — коли вона зайде додому, все знову стане реальністю. Уже без лікарняної тиші. Без виправдань.

Коли вона піднялась сходами й відкрила двері, в квартирі було тихо. Світло горіло лише на кухні. Ігор сидів за столом. Перед ним стояла чашка чаю, вже майже холодного. Він підняв очі, коли вона зайшла.

— Ти повернулась, — тихо сказав він.

— Так.

Вона повільно зняла куртку. Її рухи були обережні, ніби вона боялась різких жестів.

— Як він? — запитав Ігор.

— Стабільно. Перелом, струс… але без загрози.

Він кивнув.

— Це добре.

Тиша.

Марина сіла навпроти. Вона відчувала втому. Але ще більше — напруження. Вона знала, що ця розмова неминуча.

— Ти була з ним всю ніч? — тихо запитав він.

— Майже.

Він подивився на неї уважно.

— Ти залишилась добровільно.

— Так.

Ігор провів рукою по столу. Він виглядав спокійним, але Марина бачила — всередині він переживає.

— Я не буду робити вигляд, що мені байдуже, — сказав він. — Бо це неправда.

— Я знаю.

— Але я й не буду влаштовувати сцен.

Марина підняла очі.

— Чому?

— Бо це нічого не змінить.

Тиша.

Він тихо додав:

— Я просто хочу зрозуміти… де я зараз.

Це питання було прямим. Без зайвих слів.

Марина довго мовчала. Вона не знала, як відповісти так, щоб не поранити.

— Я не знаю… — сказала вона чесно.

Ігор сумно усміхнувся.

— Ти повторюєш це все частіше.

— Бо це правда.

— А я втомився бути між "можливо" і "не знаю".

Ці слова прозвучали тихо, але дуже щиро.

Марина відчула, як всередині стискається щось важке.

— Я не хочу тебе втратити, — сказала вона.

— Але ти вже віддаляєшся.

— Я просто заплуталась.

— Ні, Марина. Ти вже відчуваєш. Просто боїшся це назвати.

Вона мовчала.

Він нахилився вперед.

— Скажи чесно… коли тобі подзвонили… ти думала про мене?

Марина опустила очі.

— Ні.

Це слово прозвучало дуже тихо. Але достатньо голосно.

Ігор повільно кивнув. Він ніби чекав цієї відповіді.

— Я так і думав.

Тиша.

— Але це не означає… — почала вона.

— Це означає більше, ніж ти думаєш.

Вона не знала, що сказати.

Ігор відкинувся на спинку стільця.

— Я бачу, що ти змінюєшся. Ти поруч зі мною, але думками не тут. І це… відчувається.

Марина тихо сказала: