Глава 72. Ніч, яка відкриває правду

    Марина залишилась у палаті після того, як Ігор пішов. Двері тихо зачинились, і вона раптом відчула дивне відчуття — ніби щось остаточно відділилося. Наче один етап її життя повільно відійшов назад, а інший тільки починав формуватися, ще нечіткий, але вже відчутний.

Артем дивився на неї мовчки. Він помітив, що вона змінилась. Її погляд став глибшим, більш напруженим. Наче всередині неї відбувалась боротьба, і вона більше не могла її приховувати.

— Ти бліда, — тихо сказав він.

Марина ледь усміхнулась.

— Просто втомилась.

— Через мене.

— Не кажи так.

Вона сіла ближче. Її рухи були повільні, обережні. Вона ніби боялась зробити щось зайве, але водночас не хотіла тримати дистанцію.

— Він образився? — запитав Артем.

— Ні… швидше засмутився.

— Це гірше.

Марина мовчала. Вона дивилась на підлогу, потім на його руку в гіпсі.

— Він сказав… що я намагаюсь втримати двох.

Артем тихо видихнув.

— Він правий.

Вона різко підняла очі.

— Ти теж так думаєш?

— Так.

Ця відповідь прозвучала спокійно. Без докору. Але від цього стало ще важче.

— Я не хочу когось втрачати, — прошепотіла вона.

— Але ти вже когось втрачаєш.

— Кого?

Він подивився на неї дуже уважно.

— Себе.

Ці слова зависли в повітрі. Марина відчула, як вони боляче зачепили. Вона ніколи не думала про це так.

— Коли ти постійно між двома рішеннями… ти перестаєш бути чесною навіть із собою, — тихо сказав він. — Ти боїшся зробити вибір, бо думаєш, що один із варіантів буде помилкою. Але найбільша помилка — нічого не вирішувати.

Марина слухала і відчувала, як всередині щось рухається. Наче вона поступово визнає те, що давно відчувала.

— Я боюсь, — сказала вона.

— Чого?

— Що якщо оберу тебе… потім пошкодую.

Він усміхнувся ледь помітно.

— А якщо не обереш — вже шкодуєш.

Вона не відповіла. Бо це теж було правдою.

Тиша затягнулась. За вікном лікарні світло ліхтарів падало на стіни палати. Ніч ставала глибшою. У коридорі стихли кроки. Лише інколи чути було віддалений звук каталок.

Марина сиділа поруч і раптом зрозуміла, що їй не хочеться йти. Вона могла б сказати, що просто переживає. Що хоче переконатись, що з ним все добре. Але вона знала — це не тільки через це.

— Ти можеш їхати додому, — тихо сказав Артем. — Я впораюсь.

— Я ще посиджу.

— Тобі завтра важко буде.

— Нічого.

Він дивився на неї і бачив — вона не просто сидить. Вона залишилась, бо їй це потрібно.

— Марина…

— Що?

— Ти залишилась не через обов’язок.

Вона ледь усміхнулась.

— Ти занадто добре мене знаєш.

— Може.

Він обережно посунув руку. Вона знову лежала поруч. Цього разу Марина сама поклала пальці біля його долоні. Легко. Невпевнено. Але вже без страху.

Він тихо стиснув її пальці.

І вона не відсмикнула руку.

Цей дотик був іншим. Уже не випадковим. Не через хвилювання. Він був свідомим.

Марина відчула, як всередині стає тепліше. І водночас страшніше.

— Якщо він повернеться… ти будеш жалкувати? — тихо запитав Артем.

Вона довго мовчала.

— Я вже жалкую, що все так складно.

— Це не відповідь.

— Я знаю.

Тиша.

— Я думаю… — вона говорила повільно. — Що я почала розуміти свої почуття тільки тоді, коли подумала, що тебе можу втратити.

Він подивився на неї дуже уважно.

— Це багато значить.

— Я знаю.

Вона глибоко вдихнула.

— Але мені страшно зробити крок.

— Я не змушую.