Глава 71. Межа, після якої вже не так, як було

         Ігор дивився на Марину довго і мовчки. У коридорі лікарні було тихо, лише іноді проходили медсестри, чути було віддалені голоси, скрип дверей, приглушені кроки. Це була звичайна лікарняна ніч, але для них обох вона ставала переломною.

Марина стояла навпроти нього і відчувала, як всередині росте напруга. Вона розуміла, що зараз не можна сховатись за словами. Не можна просто відмовчатись. Ігор чекав чесності. І він її заслужив.

— Я не планувала… — тихо почала вона.

— Але так вийшло, — перебив він.

Вона кивнула.

— Так.

Ігор провів рукою по обличчю. Він виглядав втомленим. Не злим — саме втомленим. Наче він давно боровся і зараз починав втрачати сили.

— Я бачу, як ти на нього дивишся, — сказав він. — Я бачу, як ти переживаєш. І це… не просто хвилювання.

Марина не заперечувала. Вона не могла.

— Коли мені подзвонили… — вона зупинилась, ковтнула. — Я навіть не думала. Я просто поїхала.

— Я знаю.

— Я не думала ні про що. Ні про вибір. Ні про рішення. Ні про нас.

Ці слова прозвучали боляче. Вона це розуміла.

Ігор кивнув.

— Ось це і є відповідь.

— Ні… не зовсім.

— Марина… — він подивився їй прямо в очі. — Коли людина боїться втратити когось — вона вже все відчуває. Просто боїться визнати.

Вона мовчала.

Бо це було дуже близько до правди.

— Я не хочу на тебе тиснути, — продовжив він тихіше. — Але я не зможу робити вигляд, що все нормально. Не після того, що я побачив.

— Я розумію.

— Ні. Ти тільки починаєш розуміти.

Вона відчула, як всередині з’являється тривога.

— Що ти маєш на увазі?

Ігор зробив крок назад. Наче йому стало важко стояти так близько.

— Я повернувся до тебе. Я ризикнув. Я повірив, що у нас ще є шанс. Я бачив, як ти сумніваєшся, але думав — це пройде. Що ти просто звикаєш.

Марина слухала і відчувала, як кожне слово осідає важким каменем.

— Але сьогодні я побачив інше, — сказав він. — Я побачив, що ти вже не зі мною повністю.

— Це не так…

— Це саме так.

Тиша.

Вона опустила очі.

— Я заплутаюсь, — прошепотіла вона.

— Ти вже.

Вони замовкли. За дверима палати було тихо. Артем залишався там, і сама його присутність змінювала все.

— Що ти хочеш від мене зараз? — тихо запитала Марина.

Ігор довго не відповідав. Потім сказав:

— Правди.

— Якої саме?

— Якщо ти його кохаєш… скажи.

Ці слова прозвучали дуже прямо. Без захисту. Без обережності.

Марина різко підняла голову.

— Я… не знаю.

Ігор усміхнувся сумно.

— Коли людина каже "не знаю" — це вже майже "так".

— Це не чесно.

— Чесно.

Вона відчула, як очі починають пекти.

— Я не хотіла, щоб все так сталося.

— Ніхто не хоче. Але почуття не питають.

Вона мовчала.

— Я зайшов у палату, — тихо сказав він. — І побачив, як ти сидиш поруч. Тихо. Наче там твій світ. Наче нічого більше не існує. І тоді я зрозумів… я зайвий.

— Ні…

— Марина, не треба. Я не дурний.

Вона заплющила очі. Вона не могла більше заперечувати. Всередині було надто багато правди.

— Я боюсь зробити помилку, — прошепотіла вона.

— А ти вже її робиш.

— Яку?

— Коли намагаєшся втримати двох.

Це прозвучало різко. Але без злості.

Марина повільно видихнула.

— Я не хочу втратити нікого.

— Так не буває.

Тиша.

Ігор подивився на двері палати. Потім знову на неї.

— Я поїду додому.