Глава 70. Те, що не можна приховати

                          Марина сиділа поруч з Артемом і ловила себе на тому, що час ніби сповільнився.       Вона дивилась на його обличчя, на трохи скуйовджене волосся, на втому в очах, і згадувала їхні розмови, сміх, ті моменти, коли їй було легко поруч з ним. Це накочувалось хвилями — несподівано, без дозволу.

У палаті було тихо. Лише тихо пищав монітор у кутку, хоча він навіть не був підключений до нього — звук долинав із сусідньої кімнати. Але ця монотонність ще більше підкреслювала напруження між ними.

— Ти довго будеш тут? — тихо запитав Артем.

— Скільки дозволять.

Він ледь усміхнувся.

— Ти не змінилась.

— В якому сенсі?

— Якщо переживаєш — ти поруч. Навіть якщо не хочеш визнавати.

Марина відвела погляд. Вона знала, що він правий. І саме це лякало.

— Ти теж не змінився, — сказала вона тихо. — Все одно жартуєш, навіть коли тобі боляче.

— Інакше було б страшніше.

Тиша.

Він повільно повернув голову до неї.

— Він знає, що ти тут?

Марина зрозуміла одразу, про кого він.

— Так.

— І що сказав?

— Нічого… просто щоб я не хвилювалась.

Артем кивнув.

— Він хороший.

Марина не відповіла.

— Ти зробила вибір, — продовжив він тихо.

— Так.

— І все одно сидиш тут.

Її серце стиснулось.

— Я не могла не приїхати.

— Я знаю.

Він закрив очі на кілька секунд. Потім тихо сказав:

— Я коли лежав у машині… перша думка була про тебе.

Марина затамувала подих.

— Я навіть не думав… чи ми разом, чи ні. Просто… хотів, щоб ти була поруч.

Ці слова боляче вдарили.

Марина тихо сказала:

— Не говори так…

— Чому?

— Бо мені важко це чути.

Він відкрив очі.

— А мені важко мовчати.

Тиша стала густою. Вона відчувала, як всередині все змішується. Вина. Страх. Тепло. Сумнів.

— Я не хочу бути причиною твоїх вагань, — тихо сказав він.

— Ти вже нею є.

Він гірко усміхнувся.

— Чесно.

Марина дивилась на нього довго. Потім несподівано для себе поклала руку на край ліжка поруч з його долонею. Вона не торкнулась, але була дуже близько.

— Я злякалась, Артеме.

— Я бачу.

— Дуже.

Він повільно посунув пальці і обережно торкнувся її руки. Легко. Ніби боявся, що вона відсмикне.

Вона не відсмикнула.

Це був маленький дотик. Але в ньому було більше, ніж у довгих розмовах.

Марина відчула, як всередині все стискається. Вона зрозуміла — цей жест вже сам по собі відповідь.

— Тобі треба йти, — тихо сказав він. — Інакше буде ще складніше.

— Я знаю.

Але вона не рухалась.

Він дивився на неї.

— Марина…

— Що?

— Ти повернешся завтра?

Пауза затягнулась.

— Якщо можна буде…

Він кивнув.

— Я буду чекати.

І саме в цей момент двері палати різко відчинились.

Марина обернулась.

На порозі стояв Ігор.

Він переводив погляд з неї на Артема. Потім на їхні руки.

У кімнаті стало холодно.

— Я подумав… що тобі може бути потрібна допомога, — сказав він тихо. Але в голосі було напруження.

Марина повільно прибрала руку.

— Я… не очікувала.

Ігор зробив кілька кроків у кімнату.

— Бачу.

Тиша стала важкою. Артем мовчав. Він лише дивився на Ігоря спокійно, але уважно.