Глава 69. Коридор, у якому все змінюється

        Марина майже не пам’ятала, як дісталась лікарні. Вона їхала на таксі, дивилась у вікно, але не бачила ні дороги, ні людей. У голові повторювались тільки слова: “аварія… один… останній дзвінок… вам…”. Вона стискала телефон у руці так сильно, що пальці побіліли.

Коли машина зупинилась, вона навіть не одразу зрозуміла, що вже приїхала. Водій щось сказав, вона машинально заплатила й вийшла. Перед нею була сіра будівля з холодним світлом у вікнах. Над входом — напис "Приймальне відділення". Вечір уже перетворився на ніч. Людей було небагато, але кожен виглядав напруженим.

Марина зайшла всередину. Запах ліків, антисептика і тихі голоси. Вона підійшла до стійки.

— Добрий вечір… мені дзвонили… Артем… — голос зривався.

Жінка за комп’ютером підняла голову.

— Прізвище?

Марина назвала. Її серце билося так гучно, що вона майже не чула відповіді.

— Його привезли годину тому. Він у травматології.

— Він… він у свідомості?

Жінка подивилась у монітор.

— Так. Але стан середній. Йому роблять обстеження.

Марина видихнула. Ноги стали ватяними. Вона навіть не помітила, що весь цей час затримувала дихання.

— Можна до нього?

— Поки що ні. Зачекайте в коридорі.

Марина кивнула. Вона сіла на пластиковий стілець. Навколо ходили люди, хтось говорив по телефону, хтось плакав тихо. Але вона нікого не бачила. Вона дивилась на двері з написом "Травматологія".

І раптом її накрило. Вона зрозуміла, як сильно злякалась. Як тільки почула його ім’я — все інше перестало існувати. Вибір. Рішення. Ігор. Все зникло. Залишилось тільки бажання, щоб він був живий.

Телефон завібрував. Ігор.

— Ти доїхала? — тихо запитав він.

— Так… я тут.

— Що кажуть?

— Він у свідомості… але ще обстежують.

Ігор помовчав.

— Ти сильно переживаєш.

Марина закрила очі.

— Так.

— Я з дітьми. Не хвилюйся.

— Добре.

Вона поклала слухавку. Їй було дивно говорити з Ігорем у цей момент. Наче він був дуже далеко.

Через кілька хвилин двері відчинились. Вийшов лікар.

— Родичі Артема?

Марина різко підвелась.

— Я… я його знайома.

— Він питав про вас.

Ці слова вдарили сильніше, ніж вона очікувала.

— Як він?

— Перелом руки, забій ребер, струс. Без загрози життю. Але потрібен нагляд.

Марина видихнула так, ніби тільки зараз змогла дихати.

— Можна до нього?

— На кілька хвилин.

Вона зайшла у палату. Світло було приглушене. Артем лежав на ліжку. Рука в гіпсі, на скроні невелика пов’язка. Він виглядав блідим, але коли побачив її — ледь усміхнувся.

— Ти приїхала…

Марина підійшла ближче. Її очі одразу наповнились сльозами.

— Звичайно.

— Я не хотів… щоб тебе турбували.

— Мені подзвонили.

Він тихо видихнув.

— Я пам’ятаю… що хотів набрати… але вже не встиг.

Марина сіла поруч. Вона дивилась на нього і відчувала, як всередині щось болить. Дуже сильно. Наче вона ледь не втратила щось важливе.

— Ти мене налякав.

— Вибач.

Він говорив тихо. Йому було важко.

— Як це сталося?

— Машина різко загальмувала… я не встиг. Дурниця.

Тиша.

Він подивився на неї уважно.

— Ти плакала?

Вона похитала головою.

— Майже.

Він ледь усміхнувся.

— Я радий, що ти тут.

Марина мовчала. Вона зрозуміла — їй теж важливо бути тут.

— Як діти? — запитав він.

— З Ігорем.

Він на секунду завмер. Потім кивнув.

— Зрозуміло.

Тиша стала трохи напруженою.