Глава 68. Дзвінок, якого ніхто не очікував

          Після повідомлення Артема вечір став ще тихішим. Марина відчувала це майже фізично.    Ніби квартира наповнилась паузами. Ігор був поруч, але вони майже не говорили. Не тому, що не було що сказати — навпаки, слів було занадто багато. Просто кожен боявся порушити крихку рівновагу.

Марина мила чашки, дивлячись у вікно. Надворі повільно темніло. Ліхтарі загорілись один за одним. У сусідньому будинку хтось закривав штори. Звичайний вечір. Але всередині неї було відчуття, що це лише затишшя перед чимось більшим.

Ігор підійшов ззаду.

— Ти холодна, — сказав він тихо, торкнувшись її руки.

Вона ледь усміхнулась.

— Просто думаю.

— Про нього?

— Про все.

Він не відповів. Лише кивнув.

Вони повернулись у кімнату. Ігор сів поруч. Він обережно поклав руку їй на плече. Марина не відсунулась. Але вона відчувала — це ще не близькість. Це лише спроба повернути її.

— Я знаю, що тобі важко, — сказав він. — Але я не підведу цього разу.

Марина подивилась на нього.

— Я хочу в це вірити.

— Повір.

Вона не відповіла. Бо віра не приходить за наказом.

І саме в цей момент телефон різко задзвонив.

Не повідомлення. Дзвінок.

Марина здригнулась. Вона навіть не одразу взяла його. Номер був незнайомий.

— Візьмеш? — тихо запитав Ігор.

Вона кивнула і відповіла.

— Алло…

Кілька секунд вона мовчала. Потім її обличчя різко змінилось.

— Що?.. Де?

Ігор напружився.

— Марина?

Вона слухала. Її пальці побіліли.

— Я зрозуміла… я зараз.

Вона поклала слухавку.

— Що сталося? — різко запитав Ігор.

Марина дивилась на нього широко відкритими очима.

— Це… з лікарні.

— З якої лікарні?

— Сказали… Артем.

Тиша впала різко.

— Що з ним? — тихо запитав Ігор.

— Він… потрапив у аварію.

У кімнаті стало холодно.

— Серйозно? — запитав він.

Марина кивнула. Її руки почали тремтіти.

— Вони сказали… він був один… і в телефоні останній дзвінок — мені.

Ігор мовчав. Він не знав, що сказати.

— Я маю поїхати, — тихо сказала Марина.

Це прозвучало не як питання.

— Так… — відповів він. — Звісно.

Марина швидко взяла куртку. Вона рухалась швидко, але всередині все було ніби в тумані.

— Я залишусь з дітьми, — сказав Ігор.

Вона кивнула.

— Добре.

Він подивився на неї уважно.

— Ти хвилюєшся.

Вона відповіла чесно:

— Дуже.

І в цій відповіді було більше, ніж вона хотіла показати.

Марина вийшла. Двері зачинились. Вона швидко спустилась сходами. Серце билося гучно. В голові була лише одна думка — тільки б з ним все було добре.

І саме в цей момент вона зрозуміла: її реакція сказала більше, ніж будь-який вибір.

Бо вона бігла до нього, не думаючи.

І це означало, що всередині все ще було живе.