Глава 67. Тиша після шторму

      День тягнувся повільно. Настільки повільно, що Марині здавалося — час спеціально розтягується, щоб вона встигла передумати. Але нічого не відбувалося. Жодних різких подій. Жодних дзвінків. Жодних нових рішень. Просто звичайний день, який мав би заспокоїти, але чомусь тільки підсилював внутрішню напругу.

Ігор залишився. Він допоміг приготувати сніданок, навіть пішов із Максимом у магазин за хлібом. Вони повернулися разом, Максим щось розповідав, сміявся. Все виглядало так природно, ніби вони вже давно знову сім’я. Саме це і лякало Марину найбільше. Бо вона не розуміла — це справді правильно чи просто звично.

Вона стояла біля вікна, тримаючи чашку чаю, і дивилась, як Максим показує Ігорю нову машинку. Ігор слухав уважно, нахиляючись до нього, ставлячи питання. Він завжди був хорошим батьком. Навіть коли вони сварилися, він не віддалявся від Максима. І це зараз теж було для неї аргументом.

Але в цей же момент Марина згадала, як Артем сидів на підлозі й будував з Максимом гараж із конструктора. Як терпляче слухав його історії. Як одного разу сам запропонував повести його в парк. Це були дрібниці. Але саме вони створювали відчуття тепла.

Марина різко відвернулась від вікна. Вона зрозуміла, що знову порівнює. І це означало — всередині ще нічого не закінчилось.

— Ти знову задумалась, — тихо сказав Ігор.

Вона здригнулась. Він стояв поруч.

— Трохи.

— Про нього?

Марина чесно кивнула.

Ігор не образився. Він тільки зітхнув.

— Я не очікував, що тобі буде легко.

— Мені важче, ніж я думала.

Він сів на стілець.

— Я розумію.

Марина опустилась навпроти.

— Ігор… скажи чесно. Ти не боїшся, що я передумаю?

Він довго мовчав. Потім відповів:

— Боюсь.

— І?

— Але я не хочу тримати тебе страхом.

Марина уважно подивилась на нього. Ці слова прозвучали інакше, ніж раніше. У них було більше спокою. Менше тиску.

— Я не хочу робити вигляд, що все просто, — сказала вона тихо. — Бо це не так.

— Я теж.

Тиша між ними вже не була напруженою. Вона стала більш спокійною. Але десь глибоко Марина все одно відчувала, що щось залишилось невирішеним.

Телефон лежав на столі. Вона кілька разів ловила себе на тому, що дивиться на нього. Вона не чекала повідомлення. Але чекала.

І саме тому, коли телефон мовчав, це відчувалось особливо.

Ближче до вечора Максим заснув раніше. Данило теж швидко заснув після купання. Квартира знову наповнилась тишею. Ігор прибрав іграшки, поставив чайник. Вони сіли поруч на кухні.

— Можна я залишусь сьогодні? — тихо запитав він.

Марина кивнула.

— Так.

Вона не відчувала дискомфорту. Але й особливого тепла теж. Все було дуже обережно. Ніби вони починали з нуля.

— Я не буду поспішати, — сказав Ігор. — Я розумію, що тобі потрібно звикнути.

Марина вдячно подивилась на нього.

— Дякую.

Він обережно накрив її руку своєю. Вона не відсмикнула. Але й не відповіла одразу. Лише через кілька секунд її пальці трохи розслабились.

І саме в цей момент телефон тихо завібрував.

Марина здригнулась. Вона навіть не одразу наважилась взяти його. Потім повільно підняла.

Повідомлення від Артема.

"Я не буду писати часто. Не хочу тиснути. Просто знай — я поруч, якщо тобі буде потрібно."

Марина довго дивилась на екран. Її серце почало битися швидше. У цих словах не було прохання повернутись. Не було маніпуляції. Просто спокійна присутність.

І саме це зачепило найбільше.

— Він? — тихо запитав Ігор.

Вона чесно відповіла:

— Так.

— Що пише?

Марина на секунду задумалась. Потім сказала правду:

— Що не буде тиснути. Але поруч.

Ігор кивнув. У його очах з’явилась тривога, але він не показував її відкрито.

— І що ти відчуваєш?

Марина відповіла не одразу.

— Ніби я щось не закрила.

Тиша.

— Ти хочеш відповісти? — запитав Ігор.

Вона довго дивилась на екран.