Глава 65. Слова, після яких уже не повернутись

        У кімнаті стало тихо. Настільки тихо, що було чути, як у батареях тихо проходить вода. Максим ще спав, Данило іноді тихо сопів у ліжечку. Звичайний ранок. Але всередині цієї кухні зараз вирішувалось набагато більше.

Марина сиділа, дивлячись на чашку з чаєм, яку так і не торкнулась. Пара вже зникла. Напій охолов. Вона відчула, що так само охололи й її емоції. Залишилась тільки твереза втома і бажання нарешті перестати жити у напрузі.

Артем сидів навпроти. Він не відводив погляду. Але не тиснув. Це було в ньому завжди — він чекав.

Ігор стояв біля вікна. Спиною до них. Він ніби не втручався, але кожен відчував його присутність.

Марина повільно підняла очі.

— Я хочу сказати чесно, — тихо почала вона.

Ніхто не перебивав.

— Я довго думала… і зрозуміла, що поруч з тобою, Артем… я відчуваю щось нове. Спокійне. Обережне. Але водночас — невпевнене.

Він кивнув. Він слухав дуже уважно.

— А поруч з Ігорем… — вона зробила паузу — …я відчуваю минуле. Багато болю. Але й стабільність. Я знаю його. Знаю, як він поводиться. Знаю, чого чекати.

Ігор повільно обернувся. Його обличчя було напружене.

Марина продовжила:

— І я зрозуміла, що зараз для мене важливіше… не нові почуття. А відчуття опори.

Тиша впала різко.

Артем не рухався. Але його погляд змінився. Він уже зрозумів.

— Я не хочу більше жити в страху, — сказала Марина тихіше. — Я не хочу думати, чи зникне людина, чи залишиться. Я хочу знати, що завтра буде стабільним.

Артем тихо запитав:

— Ти обрала?

Марина закрила очі на секунду. Потім відкрила.

— Я думаю… що мені потрібно спробувати з Ігорем ще раз.

Ці слова прозвучали тихо. Але дуже чітко.

Ігор завмер.

Артем не сказав нічого. Він лише кивнув. Один раз.

Марина відчула, як серце стислось. Їй було боляче. Вона не очікувала, що буде настільки боляче.

— Я не кажу, що не відчуваю до тебе нічого… — сказала вона.

Він тихо перебив:

— Не треба.

Вона замовкла.

Артем провів рукою по обличчю. Потім підвівся.

— Я розумію.

Його голос був спокійним. Але занадто спокійним.

— Артем… — тихо сказала Марина.

Він подивився на неї. У його очах не було злості. Тільки втома.

— Ти обрала те, що для тебе важливіше. Це нормально.

Ігор мовчав. Він не втручався. Він теж відчував — зараз не можна.

Артем зробив крок назад.

— Я радий, що ти сказала чесно.

Марина відчула, як у грудях стає важко.

— Я не хотіла тебе образити.

Він ледь усміхнувся.

— Ти мене не образила. Просто… трохи боляче.

Тиша.

Максим перевернувся у кімнаті. Щось пробурмотів крізь сон. Це зробило момент ще реальнішим.

Артем сказав тихо:

— Я піду.

Він повільно пішов до дверей. Марина підвелась автоматично.

— Ти… зникнеш? — тихо запитала вона.

Він зупинився. Не обертаючись.

— Ні. Але мені потрібен час.

Він відкрив двері.

— Бережи себе.

І вийшов.

Двері зачинились.

Марина залишилась стояти посеред коридору. Серце билося важко. Вона відчула дивну порожнечу. Наче щось пішло разом із ним.

Ігор підійшов ближче. Обережно.

— Ти впевнена?

Вона відповіла тихо:

— Ні.

Тиша.

— Але я хочу спробувати.

Ігор кивнув. Обережно поклав руку на її плече.

І саме в цей момент Марина відчула — рішення прийняте. Але спокою чомусь не стало.