Глава 64. Ранок, який визначає

     Марина майже не спала. Вона то засинала на кілька хвилин, то знову відкривала очі і дивилась у темряву. Данило тихо дихав поруч, інколи ворушився, Максим перевертався на дивані в сусідній кімнаті. Усе було звичайно. Але всередині в неї було відчуття, ніби завтра — не просто новий день. Ніби завтра вона остаточно змінить своє життя.

Близько шостої ранку вона остаточно здалась і підвелась. У квартирі було тихо. Ігор спав на кухні, сидячи, опершись на стіл. Він навіть не роздягався. Марина зупинилась на секунду, дивлячись на нього.

Вона добре пам’ятала його таким. Втомленим. Замисленим. Коли ще вони жили разом, він іноді теж так сидів ночами, мовчки, ніби щось рахував у голові. Тоді вона не звертала уваги. Тепер розуміла — це вже було початком проблем.

Вона тихо зробила чай. Вода закипала довго. Кожна секунда розтягувалась. Марина ловила себе на тому, що слухає навіть шум чайника, щоб не думати.

Але думки все одно повертались.

Вона згадувала Артема. Як він вперше прийшов. Як обережно знайомився з Максимом. Як не поспішав. Як ніби завжди залишав їй простір. І саме це її зачепило. Бо після Ігоря вона боялась тиску. А Артем його не створював.

Але тепер з’явився страх іншого — що він може просто піти.

Марина закрила очі. Вона зрозуміла, що в обох випадках є ризик. Але різний. З Ігорем — ризик нестабільності. З Артемом — ризик невпевненості.

І вона не знала, що страшніше.

— Ти давно не спиш? — почувся хрипкий голос.

Вона здригнулась. Ігор підняв голову. Він виглядав втомлено. Очі почервонілі.

— Давно, — тихо відповіла вона.

— Ти хвилюєшся.

— Так.

Він кивнув. Ніби розумів.

— Він скоро приїде?

— Написав, що зранку.

Ігор опустив погляд.

— Зрозуміло.

Тиша зависла між ними. Ніяких звинувачень. Ніяких різких слів. Але ця тиша була важчою за сварку.

— Ігор… — сказала Марина.

— Так?

— Якщо я… вирішу не на твою користь…

Він перебив тихо:

— Я знаю.

Вона подивилась на нього.

— Ти знаєш?

— Так.

— І що тоді?

Він довго мовчав. Потім відповів:

— Тоді я відійду. Але не з життя дітей.

Марина відчула, як щось стиснулось у грудях.

— Я не хочу, щоб ти зникав.

— Я не зникну. Я вже один раз це зробив. Більше не буду.

Вона кивнула. Їй стало трохи легше. Але все одно важко.

І саме в цей момент подзвонили у двері.

Марина відчула, як серце різко прискорилось. Вона навіть не одразу встала. Потім повільно пішла до дверей.

Відкрила.

Артем стояв на порозі. Він виглядав так, ніби теж не спав. Волосся трохи скуйовджене, погляд напружений, але теплий.

— Привіт, — сказав він тихо.

— Привіт.

Він зайшов. Побачив Ігоря. На секунду зупинився. Але нічого не сказав. Просто кивнув.

Марина відчула, як повітря стало важчим. Вона розуміла — ця розмова буде вирішальною.

— Кава? — запитала вона автоматично.

— Ні… — відповів Артем. — Давай одразу.

Вона кивнула.

Вони сіли. Ігор залишився трохи осторонь, але не виходив. Він мовчки дивився у вікно, ніби давав їм простір, але все одно був поруч.

Марина довго мовчала. Потім нарешті сказала:

— Я всю ніч думала.

Артем слухав уважно.

— І зрозуміла… що я боюсь.

— Чого саме?

— Помилитись.

Він тихо відповів:

— Це нормально.

— Але я не хочу, щоб мої діти платили за мої помилки.

Тиша.

Артем кивнув.

— Я розумію.

Марина подивилась на нього.

— Скажи чесно. Якщо стане складно… ти залишишся?

Він відповів не одразу.

— Я хочу сказати "так".