Глава 58. Сумнів, який з’явився вперше

                  Марина стояла з телефоном у руках. Повідомлення від Артема залишалось непрочитаним кілька секунд. Потім вона відкрила його.

"Як ти?"

Здавалося, звичайні слова. Він завжди так писав. Спокійно. Без тиску. Але після розмови з Олею ці слова прозвучали інакше.

Вона сіла на диван.

Пальці зависли над екраном.

"Нормально" — вона стерла.
"Поговоримо пізніше" — стерла.
"До мене приходила…" — стерла.

Вона зрозуміла, що боїться написати правду.

І саме це її налякало ще більше.

Зрештою вона написала коротко:

"Ми поговоримо ввечері?"

Відповідь прийшла швидко.

"Щось сталося?"

Вона закрила очі.

"Просто поговоримо."

Три крапки блимали довше, ніж зазвичай.

"Добре. Я приїду."

Марина відклала телефон. Її долоні були холодні. Вона намагалася зрозуміти — чому слова незнайомої жінки так сильно її зачепили.

Вона ж довіряла Артему.

Вона бачила його з дітьми. Його спокій. Його турботу.

Але сумнів уже з’явився. Маленький. Але впертий.

Ввечері Ігор привіз Максима. Данило прокинувся і одразу потягнувся до брата. Квартира знову наповнилась шумом. Але Марина була напружена. Вона чекала.

Ігор помітив це.

— Він приїде? — тихо запитав він.

Вона здригнулась.

— Хто?

— Ти знаєш.

Марина нічого не відповіла.

— Ти все ще не вирішила? — запитав він.

— Я хочу поговорити з ним.

Ігор кивнув.

— Добре. Я залишусь. Я теж хочу це почути.

Марина різко подивилась на нього.

— Ігор…

— Я не буду втручатись. Просто хочу бути тут.

Вона вагалась. Але потім тихо сказала:

— Добре.

Їй раптом стало спокійніше. Наче вона не одна.

Через півгодини подзвонили.

Серце різко прискорилось.

Марина відкрила двері.

Артем.

Він одразу відчув напругу.

— Все добре?

Вона відступила.

— Заходь.

Він зайшов. Побачив Ігоря. Зупинився.

— Зрозуміло, — сказав тихо.

Максим одразу підбіг.

— Артем!

Він обійняв його. Артем усміхнувся, але погляд залишався настороженим.

— Привіт.

Марина сказала:

— Нам треба поговорити.

Він кивнув.

Вони зайшли на кухню. Ігор залишився трохи осторонь, але не виходив.

Тиша.

Марина довго не могла почати.

— До мене сьогодні приходила жінка.

Артем напружився.

— Хто?

— Вона сказала, що її звати Оля.

Він різко підняв голову.

Тиша.

Цього разу — інша. Важча.

— Вона сказала… що вона твоя колишня.

Артем мовчав кілька секунд.

— Так.

Марина не очікувала, що він визнає одразу. Це збило її.

— Чому ти мені не говорив?

— Ти не питала.

Ігор тихо усміхнувся.

— Зручно.

Артем перевів на нього погляд.

— Це моя особиста історія.

Марина тихо сказала:

— Вона сказала, що ти… зникаєш. Що повторюєш один і той самий сценарій.

Артем довго мовчав.

— І ти їй віриш?

— Я хочу почути тебе.

Він видихнув.

— Ми були разом. Так. Але все було не так, як вона каже.

— А як?

— Ми розійшлись. Вона хотіла швидко все вирішити. Я — ні.

— І ти зникав?

Він чесно відповів:

— Я брав паузи.

Марина відчула, як серце стислось.

— Чому?

— Бо боявся зробити неправильно.

Ігор тихо сказав:

— Зручно.