Глава 57. Та, про яку він не говорив

          Марина кілька секунд просто дивилась на жінку. Вона не одразу зрозуміла сенс сказаного. Слова ніби дійшли із затримкою.

— Колишня… Артема? — тихо перепитала вона.

Жінка кивнула.

— Так. Можна зайти?

Марина автоматично відступила. Вона сама не зрозуміла, чому впустила її. Можливо, через спокій у її голосі. А можливо — через тривогу, яка вже почала рости всередині.

Жінка зайшла, озирнулась. Погляд ковзнув по квартирі — по дитячих іграшках, по розкиданих речах, по фотографії Максима на полиці.

— У тебе діти… — сказала вона тихо.

Марина насторожилась.

— Так. А в чому справа?

Жінка повільно повернулась до неї.

— Він казав, що в тебе двоє. Але я хотіла переконатися.

Марина відчула, як щось всередині похололо.

— Ви можете пояснити, навіщо ви прийшли?

Жінка трохи помовчала. Потім сказала:

— Тому що я думаю, що ти не знаєш, у що вплуталась.

Ці слова прозвучали занадто прямо.

— Що ви маєте на увазі?

— Артем не такий простий, як здається.

Марина напружилась.

— Я сама розберусь.

— Я теж так думала.

Тиша.

Жінка пройшла до кухні, ніби їй було знайоме це відчуття — чужа квартира, чужа історія, але дуже схожа ситуація.

— Ми були разом майже три роки, — сказала вона. — Все починалось так само. Він був уважний. Спокійний. Ніколи не тиснув.

Марина мовчала. Серце билося швидше.

— А потім? — тихо запитала вона.

Жінка усміхнулась сумно.

— А потім я зрозуміла, що він не відпускає. Ніколи.

— Я не розумію…

— Він не йде першим. Він чекає, поки ти прив’яжешся. Поки ти вже не можеш без нього. І тільки тоді починає зникати.

Марина відчула, як холод проходить по спині.

— Це неправда.

— Я теж так казала.

Тиша.

— Чому ви прийшли зараз?

— Бо він знову почав повторювати той самий сценарій.

Марина різко підняла голову.

— Який?

— Жінка з дітьми. Складні стосунки. Він "не тисне". Дає час. З’являється тоді, коли тобі найбільше потрібно.

Марина мовчала. Їй стало важко дихати.

— Він говорив вам про мене? — запитала вона.

Жінка похитала головою.

— Ні. Я дізналась випадково. Побачила його з тобою біля під’їзду кілька днів тому.

Марина відчула, як всередині з’являється сумнів. Маленький, але дуже гострий.

— І що сталося у вас?

Жінка довго мовчала.

— Я закохалась. Сильно. Він теж. Принаймні так здавалось. Потім він почав віддалятись. Без пояснень. Без сварок.

— І все?

— Ні. Він повертався. Коли бачив, що я вже відпускаю. І знову йшов.

Марина тихо сказала:

— Може… у вас просто не вийшло.

Жінка подивилась прямо їй в очі.

— Може. Але я не хочу, щоб ти повторила мою помилку.

Тиша.

Марина відчула, як у голові починає шуміти. Вона згадала слова Артема. Його обережність. Його "я відійду". Його страх бути "зараз".

— Чого ви хочете? — тихо запитала вона.

— Щоб ти була обережна.

— Ви все ще його любите?

Питання вирвалось само.

Жінка здригнулась. Потім відповіла чесно:

— Можливо. Але це вже неважливо.

Вона взяла сумку.

— Я сказала, що хотіла.

Марина стояла, не рухаючись.

— Як вас звати? — запитала вона.

— Оля.

— Чому він ніколи про вас не говорив?

Оля ледь усміхнулась.

— Бо він ніколи не говорить про минуле.