Глава 56. Після того ранку

   Коли двері зачинилися за Ігорем і Максимом, у квартирі стало неприродно тихо. Та тиша не була спокійною. Вона давила. Наче повітря стало густішим.

Марина стояла посеред коридору, дивлячись у підлогу. Вона не рухалась. Не говорила. Усередині все було перемішано — страх, провина, полегшення… і ще щось, що вона боялася назвати.

Артем стояв трохи осторонь. Він не підходив ближче. Наче давав їй простір, але цей простір тільки збільшував відстань між ними.

— Я піду, — тихо сказав він.

Марина підняла голову.

— Не треба…

— Треба. Зараз я тільки погіршую.

Вона зробила крок до нього.

— Ти не погіршуєш.

Він дивився на неї довго. Потім тихо відповів:

— Він правий. Це вже вибір.

Вона ковтнула.

— Я не хотіла, щоб це сталося так.

— Але сталося.

Тиша.

Він провів рукою по волоссю, ніби намагаючись зібрати думки.

— Я не шкодую, що залишився. Але я розумію, що тепер усе інакше.

Марина відчула, як стискається горло.

— Ти злишся?

Він похитав головою.

— Ні. Я боюсь.

— Чого?

— Що ти повернешся до нього… після цього.

Ці слова вдарили несподівано сильно.

— Чому ти так думаєш?

— Бо у вас спільні діти. І минуле. І звичка. Це сильніше, ніж здається.

Марина мовчала. Бо частина її знала — він правий.

— Але є ще дещо, — додав він.

— Що?

— Ти була зі мною не тому, що остаточно вирішила. А тому що тобі було добре зараз.

Вона опустила очі.

Це теж було правдою.

Він тихо видихнув.

— Я не хочу бути "зараз".

Марина різко підняла голову.

— Ти не "зараз".

— Тоді доведи.

Тиша.

Вона не могла відповісти одразу. Слова застрягли.

Він кивнув.

— Я піду. Дай собі час. Але цього разу — чесно.

Він взяв куртку. Взувся. Марина стояла поруч і відчувала, як усередині з’являється паніка.

— Ти прийдеш?

Він подивився на неї.

— Коли ти будеш знати, що я тобі потрібен — не просто як відчуття.

Вона тихо сказала:

— Ти вже потрібен.

Він сумно усміхнувся.

— Тоді ти скоро зрозумієш.

Він вийшов.

Двері зачинилися.

Марина залишилась сама.

Квартира без Максима стала ще тихішою. Данило спав, і ця тиша тільки підкреслювала порожнечу.

Марина ходила з кімнати в кімнату. Вона намагалася зайняти себе — прибрала кухню, склала речі, навіть помила підлогу. Але думки не відпускали.

Перед очима стояв Ігор. Його погляд. Розчарування. Біль.

Потім — Артем. Його спокій. Його страх. Його слова: "Я не хочу бути зараз."

Вона сіла на диван і вперше дозволила собі просто відчути.

З Ігорем було минуле. Безпечне. Зрозуміле. Вони знали одне одного до дрібниць. Він був батьком її дітей. Він був частиною її життя.

Артем був іншим. З ним вона відчувала себе живою. Наче щось усередині прокидалось. Наче вона знову могла хотіти, сміятись, хвилюватися.

Це було страшніше.

Бо з Ігорем вона знала, як буде.
З Артемом — ні.

Телефон задзвонив.

Ігор.

Вона довго дивилась на екран. Потім відповіла.

— Так…

— Ми гуляємо, — сказав він спокійно. — Максим у парку.

— Добре…

Пауза.

— Марина.

— Так?

— Ми повинні поговорити. Сьогодні.

Її серце стислось.