Глава 54. Те, що вони не мали робити

Марина стояла в його обіймах і відчувала, як повільно зникає напруга останніх днів. Було тихо. Настільки тихо, що вона чула його дихання.

— Я не планував сьогодні приходити, — прошепотів Артем.

— Я знаю.

— Я думав, що краще дати тобі час.

Вона трохи відступила, але не відпустила його руки.

— А я зрозуміла, що час без тебе тільки все заплутав.

Він дивився на неї уважно. Наче шукав у її очах сумнів.

— Марина… якщо ти ще думаєш про нього…

— Думаю, — чесно сказала вона. — Але це вже не те.

Він повільно видихнув.

— Я не хочу бути між вами.

— Ти вже є.

Тиша.

Він провів рукою по її волоссю.

— Це неправильно.

— Знаю.

— Але я не хочу йти.

— І я не хочу, щоб ти йшов.

Ці слова прозвучали майже одночасно.

Вони обоє усміхнулись — трохи нервово.

Марина відчула, як серце починає битися швидше. Вона розуміла, що зараз вони заходять далі, ніж раніше.

— Ти залишишся? — тихо запитала вона.

Він не відповів одразу.

— Марина… якщо я залишусь… це вже не просто.

— Воно і так не просто.

Він дивився на неї ще кілька секунд. Потім тихо сказав:

— Добре.

Вона провела його на кухню. Вони говорили пошепки, ніби боялись розбудити не тільки дітей, а й саму реальність.

— Ти боїшся? — запитав він.

— Дуже.

— Я теж.

Вона усміхнулась.

— Це трохи заспокоює.

Він тихо засміявся.

Через деякий час вони просто сиділи поруч. Без слів. Марина поклала голову йому на плече. Він обережно обійняв її.

Це було спокійно. І водночас небезпечно.

— Ти знаєш… — тихо сказав він. — Якщо Ігор дізнається…

— Він зрозуміє.

— Не одразу.

Вона кивнула.

— Я не хочу брехати.

— І я.

Тиша.

Але вони вже робили саме це — мовчали про те, що відбувається.

Марина підвела голову.

— Підеш?

Він похитав головою.

— Не зараз.

Вона відчула тепло. І страх.

Вони ще довго сиділи поруч. Потім вона провела його в кімнату, де стояв диван. Він зняв куртку, обережно сів.

— Я тут?

— Тут.

Вона вже хотіла вийти, але він тихо взяв її за руку.

— Марина…

Вона зупинилась.

— Якщо це помилка… я все одно не шкодую.

Вона відповіла тихо:

— Я теж.

Вона залишилась. Просто поруч. Вони говорили пошепки, сміялись тихо, щоб не розбудити дітей.

І в якийсь момент слова закінчились.

Залишилась тільки близькість.

Ніч стала довшою. Теплішою. Іншою.

А вранці все змінилось.

Марина прокинулась від звуку дверей.

Вона різко відкрила очі.

Артем ще спав на дивані.

Звук повторився.

Хтось відкривав двері.

Марина завмерла.

Серце почало шалено калатати.

Вона вже знала, хто це.

Ігор.

Він мав ключі.