Глава 53. Ніч, коли вона залишилась сама

Після того як Ігор пішов, квартира раптом стала неприродно тихою. Максим вже спав, Данило теж. На кухні ще стояли тарілки після вечері, але Марина навіть не могла змусити себе прибрати.

Вона сіла за стіл і просто дивилась перед собою.

В голові крутились слова. Погляди. Напруга. І найбільше — обличчя Максима, коли він тримав їх обох за руки.

"Було б круто…"

Вона провела долонями по обличчю.

Телефон лежав поруч. Вона довго не наважувалась його взяти. Але зрештою відкрила.

Повідомлення від Артема вже було.

"Я не хотів, щоб все так."

Вона відповіла:

"Я теж."

Кілька секунд.

"Ти думаєш про нього?"

Марина довго дивилась на ці слова. Потім написала чесно:

"Так."

Відповідь прийшла не одразу.

"Тоді я трохи відійду. Щоб ти могла зрозуміти."

Серце різко стислось.

"Що значить відійдеш?"

"Не буду приходити кілька днів."

Марина відчула холод всередині.

"Навіщо?"

"Бо я не хочу бути тиском. І не хочу, щоб ти вибирала через мене."

Вона швидко написала:

"Я не хочу, щоб ти зникав."

Кілька секунд тиші.

"Я не зникаю. Просто даю тобі простір."

Марина опустила телефон. Вона знала — він робить правильно. Але їй стало боляче.

Квартира раптом здалась ще більш пустою.

Вона підвелась, пройшла до кімнати. Подивилась на дітей. Максим спав, трохи насупившись, ніби навіть уві сні переживав.

Марина сіла поруч із ним.

— Все буде добре… — прошепотіла вона.

Але сама не була впевнена.

Наступні дні стали дивними.

Артем справді не приходив. Писав коротко. Без зайвих слів. Запитував, як діти. Як вона.

Ігор, навпаки, почав приходити частіше. Допомагав. Грався з Максимом. Брав Данила на руки.

Все виглядало правильно. Майже як раніше.

І саме це лякало.

Одного вечора Ігор сидів на підлозі з Максимом, будував дорогу з кубиків. Данило повзав поруч.

Марина дивилась на них із кухні.

Картина була ідеальна.

Але всередині було тихо… порожньо.

Вона зрозуміла це раптово. Без пояснень. Вона дивилась на Ігоря — і не відчувала того тепла, яке з’являлось, коли поруч був Артем.

І це її налякало.

— Ти задумалась, — сказав Ігор.

Вона здригнулась.

— Просто дивлюсь.

Він усміхнувся.

— Ми можемо спробувати знову. Повільно.

Вона мовчала.

— Без тиску.

— Ігор…

— Я не прошу відповіді зараз.

Вона кивнула. Але всередині вже знала — відповіді вона не має.

Ввечері, коли він пішов, вона взяла телефон.

Написала Артему:

"Ти далеко?"

Відповідь прийшла через хвилину.

"Ні."

"Я скучила."

Три крапки довго блимали.

"Я теж."

Вона довго дивилась на екран.

"Приїдеш?"

Пауза.

"Ти впевнена?"

"Так."

Через двадцять хвилин подзвонили у двері.

Марина відкрила — Артем.

Він виглядав трохи стримано. Наче боявся зайвого кроку.

— Привіт.

— Привіт…

Вони стояли мовчки кілька секунд.

— Я ненадовго, — сказав він.

— Добре.

Він зайшов. Озирнувся. Все було тихо.

— Вони сплять?