Глава 52. Вечеря, яка перетворилась на вибух

       Вони сиділи за столом, але це не була звичайна вечеря. Максим щось весело розповідав про мультик, Данило стукав ложкою по столу, а між дорослими стояла напруга, яку неможливо було не відчути.

Марина накладала суп у тарілки, руки трохи тремтіли. Вона ловила себе на тому, що намагається не дивитися ні на Артема, ні на Ігоря одночасно.

— Смачно пахне, — сказав Артем тихо.

— Так, — відповіла вона.

Ігор мовчав. Він дивився на Максима, але думками явно був не тут.

Максим раптом сказав:

— А ви будете тут жити разом?

Ложка в руці Марини завмерла.

— Що? — тихо перепитала вона.

— Ну… тато інколи тут, Артем інколи тут… — він подивився на них обох. — Було б круто.

Тиша стала різкою.

Ігор повільно відклав ложку.

Артем опустив погляд.

Марина намагалася знайти слова.

— Максим, це не…

— Чому? — перебив він. — Ви ж обоє хороші.

Ці слова прозвучали настільки щиро, що Марині стало боляче.

Ігор тихо відповів:

— Так не буває, чемпіоне.

— Чому?

— Бо мама повинна вибрати.

Максим насупився.

— А якщо вона не хоче?

Ніхто не відповів.

Данило в цей момент розплакався, ніби відчув напругу. Марина швидко взяла його на руки.

— Все добре… — прошепотіла вона.

Але нічого не було добре.

Артем підвівся.

— Я, мабуть, піду.

Максим одразу підскочив.

— Ні!

Він схопив його за руку.

— Ти ж тільки прийшов.

Артем обережно присів перед ним.

— Я ще прийду.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Максим трохи заспокоївся. Але очі стали сумні.

Ігор дивився на це мовчки. Його погляд був важким.

Артем підвівся. Подивився на Марину.

— Я подзвоню.

Вона тільки кивнула.

Він уже пішов до дверей, коли Ігор раптом сказав:

— Зачекай.

Артем зупинився.

— Що?

— Я хочу сказати без неї.

Марина напружилась.

— Ігор…

— Це швидко.

Артем подивився на Марину. Вона вагалась, але кивнула.

Вони вийшли в коридор.

Марина стояла на кухні, серце билося швидко. Вона чула приглушені голоси, але слів не розбирала.

— Ти серйозно? — тихо сказав Ігор.

— Так.

— Тоді знай: я не зникну.

— Я не прошу.

— І я не віддам її просто так.

Тиша.

Артем відповів спокійно:

— Вона не річ.

— Я знаю. Але вона — моя сім’я.

— Вона сама вирішить.

Пауза.

— Ти готовий, якщо вона повернеться до мене?

Це питання прозвучало різко.

Артем мовчав кілька секунд.

— Ні, — чесно сказав він. — Але прийму.

Ігор кивнув.

— Добре.

Вони повернулись на кухню.

Артем взяв куртку.

— Я пішов.

Максим тихо сказав:

— До завтра?

Артем усміхнувся.

— До завтра.

Він вийшов.

Двері зачинились.

Марина відчула дивну порожнечу. Наче щось пішло разом із ним.

Ігор залишився. Він сидів мовчки.