Глава 51. Межа, яку більше не можна ігнорувати

                                             Артем завмер у дверях. Пакет у його руках ледь шелестів.                                                            Він не рухався, просто дивився на Марину, а потім перевів погляд на Ігоря.

Ігор теж підвівся зі стільця.

Тиша стала напруженою до болю.

— Я невчасно? — тихо запитав Артем.

Марина розгубилась.

— Я… ми просто розмовляли…

Ігор спокійно відповів:

— Так. Розмовляли.

Артем повільно кивнув. Він ніби зрозумів більше, ніж вона сказала.

— Я можу піти.

Ці слова різонули.

— Ні, — швидко сказала Марина.

Обидва чоловіки подивилися на неї.

Вона відчула, як всередині все стискається.

— Заходь, — тихіше сказала вона.

Артем зайшов. Поставив пакет на стіл. Напруга відчувалась фізично. Ніхто не знав, як поводитись.

— Я приніс суп і щось для дітей, — сказав він, більше щоб розбити тишу.

— Дякую, — відповіла Марина.

Ігор дивився на це мовчки. Потім сказав:

— Зручно.

Артем підняв погляд.

— Що саме?

— Що ти вже як вдома.

Слова були рівні, але з підтекстом.

Марина тихо сказала:

— Ігор…

Але він не відводив очей від Артема.

— Ми якраз говорили про майбутнє.

Артем напружився.

— Я здогадуюсь.

— І я попросив шанс.

Тиша.

Артем повільно перевів погляд на Марину.

— Це правда?

Вона не могла одразу відповісти.

І саме це було відповіддю.

Він видихнув. Дуже тихо.

— Зрозуміло.

Марина відчула провину.

— Це не означає…

Він перебив м’яко:

— Означає, що ти думаєш.

Вона кивнула.

— Так.

Ігор сказав:

— Це нормально.

Артем усміхнувся ледь помітно.

— Для тебе — так.

— Для всіх.

— Не зовсім.

Марина бачила, що він стримується. Це було навіть важче, ніж якби він злився.

— Я не хочу тиснути, — сказав Артем тихо. — Але мені важливо розуміти… я тут просто тимчасово?

Марина відчула, як серце стислося.

— Ні…

— Тоді що?

Вона мовчала.

Ігор втрутився:

— Вона просто не поспішає.

Артем перевів на нього погляд.

— Це вона скаже.

Тиша.

Марина відчула, що більше не може відкладати.

— Я… не хочу втрачати нікого.

Вона одразу зрозуміла, що сказала щось не те.

Артем тихо відповів:

— Так не буває.

Ігор теж мовчав. Але його обличчя стало серйознішим.

— Я не прошу вибору зараз, — сказала Марина швидко.

Артем кивнув.

— Але він буде.

Вона опустила очі.

— Я знаю.

Максим вибіг з кімнати саме в цей момент.

— Артем!

Він підбіг і обійняв його. Потім побачив Ігоря.

— О! І тато!

Він засміявся, ніби це найкращий день.

Марина відчула, як горло стислося.

Максим взяв обох за руки.

— Ви будете з нами їсти?

Тиша.

Ігор відповів першим: