Глава 50. Розмова, після якої немає простих рішень

Наступний день почався неспокійно. Марина прокинулась раніше, ніж зазвичай. Данило ще спав у ліжечку, Максим тихо сопів у своїй кімнаті, а за вікном було сіро й похмуро.

Вона взяла телефон.

Повідомлення від Ігоря було ще зранку:

"Я буду о 12. Без сюрпризів."

Вона відклала телефон і довго дивилась у стелю. Всередині було дивне відчуття — ніби вона йде на розмову, результат якої вже змінить усе.

До обіду вона була напружена. Навіть діти це відчували. Максим кілька разів питав:

— Мама, ти сумна?

— Ні, просто думаю.

— Про доросле?

Вона усміхнулась.

— Так.

Рівно о 12 подзвонили.

Марина відкрила двері. Ігор стояв спокійний. Без напруги. Але в очах була рішучість.

— Можна?

— Заходь.

Він зайшов, привітався з Максимом, тихо заглянув до Данила. Все виглядало звично. Наче вони ніколи не розходились.

Це трохи збивало з пантелику.

— Давай поговоримо, — сказав він.

Вони зайшли на кухню.

Кілька секунд мовчали.

Першим заговорив Ігор.

— Я не буду ходити колами.

Марина напружилась.

— Добре.

Він подивився прямо на неї.

— Я хочу спробувати ще раз.

Слова зависли в повітрі.

Марина навіть не одразу зрозуміла.

— Що?

— Я хочу повернутись.

Тиша стала важкою.

— Ігор…

— Послухай, — перебив він тихо. — Я думав всю ніч. Я бачу, що в тебе з’явився хтось. І це мене… отрезвило.

Він провів рукою по столу.

— Я зрозумів, що не готовий втратити вас.

Марина відчула, як серце почало битися швидше.

— Це не так просто.

— Я знаю. Але я готовий змінитись.

Вона мовчала.

Він продовжив:

— Я готовий переїхати ближче. Частіше бути з дітьми. Допомагати. Я готовий не тиснути на тебе.

Пауза.

— І дати нам час.

Марина дивилась на нього і відчувала, як всередині піднімається хвиля старих спогадів. Колись вона дуже хотіла почути ці слова. Дуже.

Але тоді він мовчав.

— Чому зараз? — тихо запитала вона.

Він чесно відповів:

— Бо я побачив, що тебе може забрати інший.

Ці слова були болючими. Але правдивими.

— Це не про "забрати", — сказала вона.

— Для мене — так.

Він подивився їй в очі.

— Я все ще люблю тебе.

Марина завмерла.

Ці слова вона не чула давно. І тепер вони прозвучали інакше. Не як маніпуляція. А як визнання.

— Ігор…

— Я не прошу відповіді зараз. Просто… не закривай двері.

Вона мовчала.

Він додав тихіше:

— І не поспішай з ним.

Марина відчула, як у грудях стало важко.

— Ти ставиш мене перед вибором.

— Ні. Я просто прошу шанс.

Тиша.

Вона дивилась у стіл. Потім підняла очі.

— А якщо я скажу, що мені добре з ним?

Ігор повільно кивнув.

— Я це прийму. Але хочу знати, що ти вибрала не поспіхом.

Марина нічого не відповіла.

І саме в цей момент подзвонили у двері.

Вона завмерла.

Ігор теж підняв голову.

— Ти когось чекаєш?

Марина повільно видихнула.

— Ні…

Але вона вже здогадувалась.

Вона відкрила двері