Глава 49. Вечір, який змінив усе

Після того, як Ігор пішов, у квартирі стало дивно тихо. Наче хтось вимкнув невидимий шум, який до цього весь час був у повітрі. Марина стояла біля кухонного столу, не відпускаючи руку Артема. Вона відчувала тепло його долоні — і разом із цим легке тремтіння.

Він теж хвилювався.

— Ти впевнена? — тихо запитав він.

Марина підняла на нього очі.

— У чому?

— У всьому цьому… — він кивнув у бік дверей, за якими щойно пішов Ігор. — Це тільки початок.

Вона усміхнулась сумно.

— Я вже давно всередині цього початку.

Він уважно дивився на неї, ніби намагався зрозуміти більше, ніж вона сказала словами.

— Ти не боїшся?

Марина чесно відповіла:

— Боюсь.

Пауза.

— Але ще більше боюсь повернутися назад.

Він повільно кивнув. Потім обережно притягнув її до себе. Це було не різко, не поспішно. Наче він давав їй шанс відступити.

Але вона не відступила.

Навпаки — притулилась ближче.

Його рука обережно лягла їй на спину. Вона відчула, як напруга, яка тримала її цілий день, починає відпускати.

— Ти дуже сильна, — прошепотів він.

Вона тихо відповіла:

— Я просто втомилась бути одна.

Їхні лоби майже торкнулися.

І саме в цей момент з кімнати пролунав голос Максима:

— Мама!

Марина відступила. Усміхнулась.

— Реальність.

Артем тихо засміявся.

— Іду.

Вони разом зайшли в кімнату. Максим вже лежав на дивані, але не спав.

— Ви довго, — сказав він серйозно.

Марина сіла поруч.

— Ми розмовляли.

— Знову про доросле?

— Трошки.

Максим подивився на Артема.

— Ти завтра прийдеш?

Це прозвучало просто. Без натяків. Але Марина відчула, як всередині щось стислося.

Артем відповів обережно:

— Якщо мама не проти.

Максим повернувся до неї.

— Не проти?

Вона усміхнулась.

— Не проти.

— Тоді добре.

Він повернувся на бік і закрив очі. Наче це було найважливіше, що він хотів почути.

Через кілька хвилин він заснув.

Марина тихо поправила ковдру. Артем стояв поруч, спостерігаючи за нею.

— Він швидко звикає, — сказав він.

— Діти завжди швидше, ніж ми.

— Це трохи страшно.

— Так.

Вони вийшли на кухню. Світло було приглушене, квартира вже майже спала.

— Я піду, — сказав Артем.

Марина раптом відчула легке розчарування.

— Уже?

— Не хочу, щоб усе було занадто швидко.

Вона кивнула. Вона розуміла. Але всередині їй хотілося, щоб він ще залишився.

Він взяв куртку. Зупинився біля дверей.

— Марина…

— Мм?

— Дякую.

— За що?

— За те, що не злякалась.

Вона тихо відповіла:

— Я ще боюсь.

Він усміхнувся.

— Я теж.

Він уже відкрив двері… але раптом повернувся. Наче щось вирішив.

Підійшов ближче.

— Можна?

Вона зрозуміла без пояснень.

І тільки кивнула.

Його поцілунок був тихий. Обережний. Наче він перевіряв, чи можна.

Марина заплющила очі. Серце билося швидко. Вона відчула, як рука сама лягла йому на груди.

Це було коротко. Але після цього все стало іншим.