Глава 48. Слова, після яких вже не відступиш

Кухня раптом стала дуже маленькою. Марина відчувала це буквально — ніби стіни зсунулись ближче. Ігор стояв біля столу, Артем — навпроти, і між ними була напруга, яку вже неможливо було приховати.

Максим у кімнаті сміявся з мультика, і цей звук звучав майже дивно на фоні того, що відбувалося тут.

Марина першою порушила тишу.

— Давайте без ультиматумів.

Ігор перевів на неї погляд.

— Це не ультиматум. Я просто хочу, щоб усе було чесно.

— Воно і так чесно.

— Тоді скажи прямо.

Вона напружилась.

— Що саме?

— Він тобі потрібен?

Питання прозвучало різко. Без підготовки.

Марина завмерла.

Артем теж нічого не сказав. Він просто дивився на неї.

І саме це було найважчим — вони обидва чекали її відповіді.

— Я… — вона не договорила.

Ігор тихо сказав:

— Бачиш.

Марина різко підняла голову.

— Це не так.

— Тоді скажи.

Тиша.

Її серце билося так голосно, що їй здавалось — вони обидва це чують.

— Так, — сказала вона нарешті. — Він мені потрібен.

Слова прозвучали тихо. Але дуже чітко.

Артем завмер.

Ігор повільно видихнув. Він ніби очікував цього, але все одно це зачепило.

— Зрозуміло.

Він кивнув, але в очах з’явилась холодність.

— Значить, усе швидше, ніж я думав.

Марина тихо сказала:

— Це не про швидкість.

— А про що?

— Про те, що я рухаюсь далі.

Тиша.

Ігор відвів погляд. Потім знову подивився на Артема.

— Ти серйозно?

— Так, — відповів той.

— І ти готовий бути поруч із нею… з двома дітьми… і з тим, що я нікуди не зникну?

Артем не відвів погляду.

— Я це розумію.

Ігор трохи посміхнувся, але в цій посмішці було більше напруги.

— Це не просто.

— Я знаю.

— І ти думаєш, що все буде спокійно?

— Ні.

Пауза.

Марина відчула, що їй важко дихати. Ця розмова була занадто відвертою. Але водночас вона відчувала — це потрібно.

Ігор провів рукою по обличчю.

— Я не хочу виглядати як той, хто заважає.

— Ти не заважаєш, — тихо сказала Марина.

— Але я теж не готовий просто дивитись.

Артем відповів спокійно:

— Ніхто не просить.

Тиша.

Ігор раптом сказав:

— Я скажу прямо. Я не відпустив тебе до кінця.

Марина відчула, як всередині щось стислось.

— Ігор…

— Я чесно. Я думав, що у нас ще є шанс.

Артем повільно опустив погляд. Це прозвучало важче, ніж попередні слова.

— Але якщо ти вже вирішила… — продовжив Ігор тихо.

Марина відповіла:

— Я не повертаюсь назад.

Він кивнув. Довго мовчав.

— Добре.

Пауза.

— Тоді нам доведеться звикати всім трьом.

Ці слова прозвучали несподівано спокійно.

Марина здивовано подивилась на нього.

— Я не буду влаштовувати сцен, — додав він. — Але я залишаюсь у житті дітей. І твоєму теж.

Артем тихо відповів:

— Це нормально.

Ігор кивнув.

— Побачимо.

Він повернувся, щоб вийти з кухні. Але перед тим як піти, раптом зупинився.

— Єдине… — сказав він тихіше. — Не поспішайте. Діти все відчувають.