Глава 45. Коли все змішується

     Після розмови кухня вже не здавалася такою ж. Марина відчувала це фізично. Наче повітря стало густішим, важчим. Ігор поводився спокійно, навіть м’яко, але його присутність створювала відчуття, що він не просто зайшов — він повертається.

Вона дивилась, як він збирає Данила на прогулянку. Невпевнено, трохи незграбно, але старанно. Малий крутився, намагався вирватись, сміявся. Ігор терпляче поправляв шапку, застібав куртку.

— Він виріс, — тихо сказав він.

— Дуже, — відповіла Марина.

Максим бігав поруч.

— Ми підемо на майданчик! І в магазин! І ще на гойдалку!

Ігор усміхнувся.

— Куди скажеш.

Марина стояла біля дверей і дивилась на них. Це виглядало правильно. Дуже правильно. Але разом із цим у неї з’являлось відчуття, ніби її життя повільно починає змінювати напрямок, і вона не впевнена, чи хоче цього.

— Я недовго, — сказав Ігор, вдягаючи куртку.

— Добре.

Він на секунду зупинився.

— Марина…

— Так?

— Дякую, що не забороняєш.

Вона відповіла тихо:

— Це і твої діти.

Він кивнув.

Максим вже відкривав двері.

— Пішли!

Ігор взяв Данила на руки.

Перед тим як вийти, він ще раз подивився на Марину. Погляд був довший, ніж треба. Наче він хотів щось сказати, але стримався.

Двері зачинились.

Квартира одразу стала пустою.

Марина повільно пройшла на кухню. Сіла. Руки лежали на столі. Було тихо. І ця тиша раптом стала непривичною. Вона звикла, що поруч хтось є. Діти. Артем. Хтось.

А тепер — нікого.

Телефон знову завібрував.

"Як там?" — написав Артем.

Марина відповіла не одразу. Вона довго дивилась на екран.

"Він забрав дітей гуляти. Сказав, що хоче частіше приходити."

Відповідь прийшла через кілька секунд.

"Ти як?"

Вона задумалась. Це просте питання виявилось складним.

"Не знаю. Дивно."

Через хвилину він написав:

"Можна зайти?"

Серце Марини раптом прискорилось.

Вона подивилась на двері. Потім знову на телефон.

"Так."

Вона навіть не встигла подумати, правильно це чи ні.

Через п’ятнадцять хвилин подзвонили.

Марина відкрила. Артем стояв трохи напружений, але коли побачив її — трохи розслабився.

— Вони пішли? — тихо запитав він.

— Так.

Він зайшов. Озирнувся. Квартира була незвично тихою.

— Незвично, — сказав він.

— Дуже.

Вони пройшли на кухню. Марина налила чай, хоча сама не хотіла. Просто щоб зайняти руки.

Артем сів навпроти.

— Він довго був?

— Годину.

— І що казав?

Марина повільно видихнула.

— Хоче частіше бачити дітей. Бути поруч. Звикнути до ситуації.

Артем кивнув.

— Це логічно.

— Але він сказав, що не хоче зникати.

— Він і не зникне.

Марина подивилась на нього.

— Ти спокійний.

Він усміхнувся ледь помітно.

— Я намагаюсь.

— А всередині?

Він чесно відповів:

— Напружено.

Марина опустила очі.

— Я боюсь, що тобі буде важко.

— Мені вже важко.

Вона підняла голову.

— Через нього?

— Через те, що я не знаю, яке в мене місце.

Ці слова зачепили її.

— Ти поруч.

— Так. Але він — частина твого життя назавжди.