Глава 44. Коли він не відступає

     Марина мовчала. Вона відчувала, що ця розмова тільки починається, і сказати щось різке зараз — означає лише ускладнити все ще більше.

Ігор дивився на неї уважно. Він ніби читав її реакцію, ловив кожен рух.

— Я не збираюсь тиснути, — сказав він спокійніше. — Просто хочу бути частиною їхнього життя. І твого теж… хоча б як раніше.

— Як раніше вже не буде, — тихо відповіла Марина.

— Я розумію.

Але по його погляду було видно — він не до кінця з цим змирився.

З кімнати почувся сміх Максима. Данило щось радісно загувкав. Ігор мимоволі повернув голову.

— Я скучив за ними, — сказав він тихо.

Марина пом’якшала.

— Вони теж.

— Особливо Максим.

— Він дуже чекає тебе.

Ігор трохи посміхнувся.

— Я помітив.

Пауза.

— І… він звикає до нього, — додав він.

Марина не зробила вигляд, що не зрозуміла.

— Так.

— Це нормально… але мені дивно.

— Я не змушую.

— Я знаю. Просто… все відбувається швидко.

Марина тихо відповіла:

— Для мене теж.

Ігор трохи пройшовся кухнею.

— Він залишався вчора?

Вона на секунду завмерла.

— Так.

— Довго?

— До пізна.

Він кивнув.

— Зрозуміло.

Його голос був спокійний. Але в ньому з’явилась холодність.

— Ти хвилюєшся? — обережно запитала Марина.

Він усміхнувся коротко.

— А ти б не хвилювалась?

Вона нічого не відповіла.

— Я не кажу, що ти робиш щось не так, — додав він. — Просто… мені складно прийняти, що хтось інший тут.

Марина тихо сказала:

— Я не хочу приховувати.

— І не треба.

Він раптом зупинився навпроти неї.

— Але я хочу, щоб ти розуміла — я не зникну.

Ці слова прозвучали дуже чітко.

— Я цього і не прошу, — відповіла вона.

— Я буду приходити. Забирати дітей. Проводити з ними час.

— Добре.

— Можливо, інколи залишатись довше.

Марина відчула, як напруга повертається.

— Це треба обговорювати.

— Ми і обговорюємо.

Вони дивились один на одного.

І в цей момент з кімнати вибіг Максим.

— Тато! дивись!

Він тримав машинку і потягнув Ігоря за руку.

— Пішли!

Ігор одразу змінився. Він нахилився, усміхнувся.

— Пішли.

Вони зайшли до кімнати. Данило теж радісно потягнувся до нього.

Марина залишилась на кухні.

Вона слухала, як вони сміються, як Ігор щось пояснює Максиму, як Данило тупотить ногами. І від цього ставало дивно. Наче на мить усе повернулось назад. Як колись.

Ця думка її налякала.

Вона взяла телефон.

Кілька секунд просто дивилась на екран. Потім написала.

"Він прийшов. Ми говоримо. Він хоче бути частіше тут."

Вона довго не натискала "відправити". Але все ж відправила.

Відповідь прийшла майже одразу.

"Я поруч. Напиши, якщо треба."

Марина видихнула.

Їй стало трохи спокійніше.

Через кілька хвилин Ігор повернувся на кухню.

— Я заберу їх сьогодні погуляти, — сказав він.

Марина кивнула.

— Добре.

— Ти не проти?

— Ні.

— І… можливо, ввечері повернемось.