Глава 43. Ранок, який усе ускладнив

       Артем пішов уже дуже пізно. Вони не помітили, як минув час. Говорили тихо, щоб не розбудити дітей, інколи замовкали, просто сиділи поруч. У якийсь момент Марина навіть сперлась плечем до нього — і це вже здавалося природним.

Коли він збирався йти, у коридорі знову виникла та сама тиша.

— Ти напишеш? — тихо запитала вона.

— Так.

— Якщо він прийде…

— Я буду поруч.

Вона кивнула.

Артем на секунду ніби хотів щось сказати, але стримався. Потім обережно торкнувся її руки.

— Спи.

— Спробую.

Він пішов.

Двері зачинились, і квартира знову стала тихою. Але тепер ця тиша була іншою. Наче після чогось важливого.

Марина ще довго не могла заснути. Вона лежала, дивилась у стелю і прокручувала вечір. Його слова. Його погляд. Його рука на її спині.

І дзвінок Ігоря.

Це все змішувалось.

Вона заснула тільки під ранок.

Прокинулась вона від того, що Данило почав тихо бурмотіти у ліжечку. Сонна, вона підвелась, взяла малого на руки. Він притулився до її плеча, ще теплий після сну.

Максим теж прокинувся.

— Мама…

— Доброго ранку.

— А Артем вже пішов?

Марина здивовано подивилась на нього.

— Ти пам’ятаєш?

— Я чув двері.

Вона усміхнулась.

— Так, він пішов.

Максим кивнув.

— Він ще прийде?

— Прийде.

— Добре.

Це "добре" прозвучало дуже просто, але Марина відчула, як щось всередині потепліло.

Вона поставила Данила на підлогу, почала готувати сніданок. Ранок був звичайний — каша, чай, розкидані іграшки, Максим щось розповідав, Данило сміявся.

Але всередині була напруга.

Вона чекала.

Близько одинадцятої задзвонив телефон.

Вона подивилась на екран.

Ігор.

Марина відповіла.

— Алло…

— Ти вдома?

— Так.

— Я зайду.

Він сказав це спокійно. Без запитання.

— Добре, — відповіла вона тихо.

Вона поклала слухавку.

Серце почало битися швидше.

Вона машинально витерла стіл, підняла іграшки, хоча в цьому не було потреби. Просто потрібно було щось робити.

Через десять хвилин подзвонили у двері.

Максим побіг у коридор.

— Тато!

Марина відчула, як всередині щось стислось.

Вона відкрила двері.

Ігор зайшов, усміхнувся дітям, присів до Максима.

— Привіт.

— Привіт!

Данило теж потягнувся до нього.

Марина дивилась на них і відчувала змішані емоції. Це було правильно — вони з батьком. Але водночас їй було тривожно.

Ігор піднявся.

— Можемо поговорити?

Вона кивнула.

— Діти, пограйтеся тут, — сказала вона.

Вони відійшли на кухню.

Тиша стала важкою.

Ігор не сідав. Він стояв біля столу.

— Я вчора бачив його.

Марина не стала робити вигляд, що не розуміє.

— Так.

— Він часто тут?

— Буває.

Ігор кивнув.

— Він тобі допомагає?

— Так.

Пауза.

— І тільки?

Марина підняла очі.

— Що ти маєш на увазі?

Він подивився прямо на неї.

— У вас щось є?