Глава 42. Розмова, якої вона боялася

  Марина зупинилась зовсім близько до нього. Вона навіть сама не зрозуміла, як зробила цей крок. Просто в якийсь момент стало важливо відчути, що він поруч. Не словами — фізично.

Артем теж не відступив.

Вони стояли майже впритул. У коридорі було темніше, ніж на кухні, і це ще більше підсилювало відчуття близькості. Марина відчула, як він обережно торкнувся її руки.

— Ти нормально? — тихо запитав він.

Вона кивнула, але не одразу.

— Я просто… не очікувала, що він приїде.

— Він хотів подивитись.

— На дітей?

Артем трохи похитав головою.

— На нас.

Марина видихнула.

— Я теж так думаю.

Вони ще кілька секунд мовчали.

— Він сказав "завтра поговоримо", — тихо додала вона.

— Це означає, що він не відступив.

Марина сперлась спиною об стіну.

— Він ніколи не відступає одразу.

— Ти його добре знаєш.

— Занадто добре.

Артем провів рукою по її пальцях.

— І що він може сказати?

Марина задумалась.

— Може сказати, що хоче частіше бачити дітей…
— Може почати допомагати…
— Може… спробувати повернутись у наше життя.

Останні слова вона сказала дуже тихо.

Артем нічого не відповів одразу.

— І ти думаєш про це? — запитав він нарешті.

Вона чесно відповіла:

— Я думаю, що він може цього хотіти.

— А ти?

Марина підняла очі.

— Я не хочу повертатись назад.

Він уважно дивився на неї.

— Але?

Вона ледь усміхнулась сумно.

— Але він батько дітей. І я не можу просто закрити двері.

Артем кивнув.

— Я розумію.

— Я не хочу, щоб ти відчував себе зайвим.

— Я не відчуваю.

— Але це складно.

— Так.

Вони знову замовкли.

Марина раптом відчула втому. Сьогоднішній вечір був занадто довгим. Забагато емоцій. Забагато думок.

— Мені страшно, — сказала вона тихо.

Артем зробив крок ближче.

— Через нього?

— Через все.

Вона підняла голову.

— Через те, що все тільки починається… і вже стає складно.

Він обережно торкнувся її плеча.

— У простих історій зазвичай немає продовження.

Вона ледь усміхнулась.

— Це ти зараз мене заспокоюєш?

— Пояснюю.

Марина подивилась на нього довше. Потім несподівано для себе сперлась лобом об його плече. Дуже обережно. Наче перевіряючи, чи можна.

Артем завмер. Але через секунду його рука лягла на її спину.

Він не притискав. Просто тримав.

І цього вистачило.

Марина заплющила очі. На кілька секунд їй стало дуже тихо всередині. Наче весь шум дня відступив.

— Ти не підеш сьогодні? — тихо запитала вона.

— Якщо ти не виженеш.

— Не вижену.

Він ледь усміхнувся.

— Тоді залишусь ще трохи.

Вони повільно повернулись на кухню. Але тепер між ними вже була інша близькість. Не така напружена. Тепліша. Спокійніша.

Марина сіла, але тепер ближче до нього. Вони навіть не помітили цього.

— Завтра буде складний день, — сказала вона.

— Я можу бути поруч.

— Він може прийти.

— Я не обов’язково буду тут.

Вона одразу підняла очі.

— Чому?

— Бо це ваша розмова.

Марина замислилась.