Глава 41. Дзвінок, який усе зрушив

   Вони ще довго сиділи на кухні. Чай давно охолов, світло стало різким для очей, але ні Марина, ні Артем не поспішали розходитися. Їхні руки все ще лежали поруч. Інколи пальці торкались, інколи вони мовчки відводили погляд, ніби обидва боялися сказати зайве.

Було тихо. Занадто тихо.

І саме в цю тишу різко врізався звук телефону.

Марина здригнулась.

Телефон лежав на столі. Екран засвітився. Вона подивилась — і одразу напружилась.

Артем помітив це.

— Хто?

Вона не відповіла відразу.

На екрані було написано: "Ігор".

Вона швидко перевернула телефон.

Артем усе зрозумів.

— Візьми, — сказав він спокійно.

Марина похитала головою.

— Пізно вже.

Телефон перестав дзвонити. Але через секунду знову засвітився.

Другий дзвінок.

Вона видихнула і підняла трубку.

— Алло…

Її голос звучав тихіше, ніж зазвичай.

Артем відвернувся. Він дивився у вікно, але слухав кожне слово.

— Так… вони сплять…
— Ні, все нормально…
— Що?

Марина раптом випрямилась.

— Зараз?

Пауза.

— Ні… зараз не варто… вони сплять…

Вона слухала, і її обличчя змінювалось. Спочатку напружене. Потім здивоване. Потім — розгублене.

— Добре… але тихо… — сказала вона нарешті.

Вона поклала слухавку.

Артем повернувся.

— Він їде сюди?

Марина кивнула.

— Каже, що привезе речі Максиму… він забув їх сьогодні.

Артем мовчав.

— Я сказала, що пізно… але він уже біля будинку.

Тиша стала важкою.

— Я можу піти, — сказав Артем.

Марина різко похитала головою.

— Ні.

— Марина…

— Я не хочу, щоб ти йшов через нього.

— Це не через нього. Це щоб не ускладнювати.

Вона подивилась прямо на нього.

— Уже ускладнилось.

Їхні погляди зустрілись.

— Ти залишишся? — тихо запитала вона.

Артем на секунду задумався.

— Якщо ти цього хочеш.

— Хочу.

У цей момент у під’їзді грюкнули двері.

Марина напружилась.

Кроки. Повільні. Впевнені.

Вони піднімались сходами.

Артем встав. Він не виглядав злим. Але плечі напружились.

Марина теж підвелась.

— Я сама відкрию.

Він кивнув.

У двері подзвонили.

Раз. Другий.

Марина підійшла і відчинила.

Ігор стояв із пакетом у руці. Він виглядав трохи втомленим, але коли побачив її — усміхнувся.

— Я швидко.

Він зайшов у коридор. І одразу побачив Артема.

Усмішка зникла.

Тиша стала різкою.

— Я думав, ти сам, — сказав Ігор спокійно, але холодно.

Артем відповів так само спокійно:

— Я вже йшов.

Марина відчула, як між ними ніби натягнулась нитка.

— Не починайте, — тихо сказала вона.

Ігор перевів погляд на неї.

— Я нічого не починаю.

Він простягнув пакет.

— Тут речі Максима.

Марина взяла.

— Дякую.

Ігор не поспішав іти.

Він зробив крок далі у квартиру. Озирнувся.

— Діти сплять?

— Так.