Глава 40. Межа, після якої вже не так, як було

      У кімнаті було напівтемно. Лише світло з кухні падало вузькою смугою на підлогу. Діти спали. Данило тихо сопів, притиснувшись до ковдри, Максим лежав, підклавши руку під щоку. Усе виглядало таким спокійним, що важко було повірити, як багато всього відбувається всередині них самих.

Марина поправила ковдру Данилу і вже хотіла відійти, але, обернувшись, опинилась зовсім близько до Артема.

Вони зупинилися.

Між ними залишилось буквально півкроку.

Вона відчула його тепло. Його дихання. І раптом зрозуміла, що не хоче відступати.

— Нам треба вийти… — тихо сказала вона, майже пошепки.

— Треба… — так само тихо відповів він.

Але ні вона, ні він не рухались.

Це було дивно. Наче обидва чекали, хто зробить перший крок. Або навпаки — боялися його зробити.

Марина відчула, як серце починає битися швидше. Вона навіть боялася, що він почує.

— Артем…

— Мм?

Вона хотіла щось сказати. Але слова не складались. У голові було занадто багато всього — діти, колишній, страх, тепло, ця близькість.

— Я не знаю… — тихо сказала вона.

— Я теж.

Він відповів чесно. І від цього стало трохи легше.

Вони ще кілька секунд просто дивилися один на одного. Потім Марина зробила маленький крок назад. Не тому, що хотіла. Просто щоб дихати було легше.

Вони тихо вийшли на кухню. Але тепер тиша між ними була вже іншою. Напруженою. Живою.

Марина сіла. Руки трохи тремтіли, тому вона взяла чашку, хоча чай давно охолов.

Артем не сідав одразу. Він стояв біля столу, ніби думав. Потім повільно опустився навпроти.

— Я зараз ледве стримався, — сказав він тихо.

Марина підняла очі.

— Від чого?

Він ледь усміхнувся, але погляд залишався серйозним.

— Ти знаєш.

Вона відчула, як щоки трохи теплішають.

— Я боюсь поспішати, — сказала вона.

— Я теж.

— Але водночас… не хочу відступати.

Він кивнув.

— У мене так само.

Тиша стала густою. За вікном хтось пройшов, десь грюкнули двері під’їзду, але тут, на кухні, ніби був інший світ.

Марина провела пальцями по столу.

— Коли ти поруч… мені спокійніше.

Він уважно дивився на неї.

— А коли мене нема?

— Тихіше. І холодніше.

Він тихо видихнув.

— Я звикаю до цього місця.

Вона усміхнулась ледь помітно.

— Я теж звикаю до тебе тут.

Він провів рукою по обличчю, ніби намагаючись зібрати думки.

— Марина… якщо все стане складніше…

— Воно вже складне.

— Я знаю. Але якщо він почне частіше приходити… якщо діти будуть з ним… якщо ти почнеш сумніватися…

Вона перебила тихо:

— Я вже думала про це.

Він замовк.

— І що?

— Я не повернусь до нього.

— Через мене?

Вона похитала головою.

— Через себе.

Це прозвучало впевнено.

Він дивився на неї довго.

— Я хочу бути поруч. Не замість. А просто поруч.

Марина тихо сказала:

— І ти вже поруч.

Він трохи нахилився вперед. Їх розділяло зовсім мало.

— І ти мене не відштовхуєш.

— Бо не хочу.

Він обережно поклав руку на стіл поруч із її рукою. Не торкаючись. Просто близько.

Марина сама зробила цей крок. Вона посунула пальці і накрила його долоню своєю.

Повільно.

Наче перевіряючи.

Він одразу стиснув її руку.

Не сильно. Але впевнено.

І в цей момент обидва зрозуміли — назад уже не так просто.