Глава 39. Ніч, у якій стало тихіше

                             Коли вони замовкли, квартира ніби теж затихла разом із ними.

На кухні горіла лише одна лампа над столом. Світло було теплим, трохи жовтим, і від цього все виглядало спокійніше, ніж було насправді. За вікном темніло. Двір уже спорожнів, тільки десь далеко хтось зачинив дверцята машини.

Марина не відразу відсмикнула руку.

Навпаки — вона навіть не помітила, як їхні пальці переплелися сильніше. Наче так і мало бути.

Вона дивилась на їхні руки і раптом подумала, що це дуже дивно. Ще кілька тижнів тому вони навіть не знали одне одного. А тепер сидять у її кухні, у тиші, тримаючись за руки, ніби давно разом.

І від цієї думки стало трохи страшно.

Артем теж мовчав.

Він дивився кудись у бік, але Марина відчувала — він думає про те саме.

— Ти шкодуєш? — тихо запитала вона.

Він повернув голову.

— Про що?

— Що все так… швидко.

Він трохи посміхнувся, але посмішка була втомлена.

— Я більше шкодую, коли щось не роблю.

Марина видихнула.

— Я боялась, що ти скажеш інакше.

Він уважно подивився на неї.

— Чому?

— Бо у тебе все виглядає… обережно. Наче ти постійно стримуєшся.

Артем на кілька секунд замовк.

— Я справді стримуюсь.

— Чому?

Він повільно провів рукою по волоссю.

— Бо якщо не буду… мені буде важче.

Марина трохи нахилилась ближче.

— Важче — як?

Він довго дивився на неї, ніби вирішував, чи варто говорити.

— Я швидко прив’язуюсь.

Вона нічого не сказала.

— І коли це стається… я починаю думати не тільки про себе.

Марина тихо відповіла:

— А про нас?

Він кивнув.

— Про тебе. Про дітей. Про те, що буде через місяць. Через рік.

Тиша знову стала густою.

Марина опустила очі.

— Я давно так не думала.

— Як?

— Про "через рік".

Вона усміхнулась сумно.

— Після того, як він пішов… я жила просто днями. Прокинулась — добре. Діти здорові — добре. День закінчився — теж добре.

Артем слухав уважно.

— Я навіть не планувала нічого. Ні відпусток, ні майбутнього… нічого.

Вона підняла на нього очі.

— А потім з’явився ти.

Його погляд трохи змінився.

— І що змінилось?

Марина тихо засміялась.

— Я почала ловити себе на думці… що мені цікаво, що буде далі.

Він мовчав.

— І це трохи лякає.

— Чому?

— Бо якщо знову щось зламається… буде боляче вдруге.

Артем тихо сказав:

— Я теж про це думаю.

Марина підняла голову.

— Справді?

— Щодня.

Вона здивувалась.

— Ти не виглядаєш як людина, яка переживає.

— Я просто не показую.

Він трохи відкинувся на спинку стільця.

— Коли я вперше постукав у стіну… я навіть не думав, що все так повернеться.

Марина усміхнулась.

— Ти тоді був дуже злий.

— Бо був втомлений. І хотів тиші.

— А отримав нас.

Він теж усміхнувся.

— Так.

Тиша стала м’якішою.

Марина повільно провела пальцем по його руці.

— І тепер тобі тихо?

Він подивився на неї.

— Тепер мені добре.

Ці слова прозвучали дуже просто.