Глава 38. Пізній вечір, коли все сказано не до кінця

                                                      Діти заснули пізніше, ніж зазвичай.

Максим довго не хотів лягати. Він крутився, щось розповідав про прогулянку, згадував морозиво, собаку, як Данило впав і не заплакав. Він ніби намагався затримати день.

— А тато ще прийде? — раптом запитав він уже лежачи.

Марина завмерла біля ліжка.

— Не знаю… — тихо сказала вона.

— А Артем прийде?

Вона глянула в бік дверей. Він сидів на кухні, але було чути, як він пересунув чашку.

— Він тут, — сказала вона.

Максим задоволено кивнув і через кілька хвилин заснув.

Марина тихо зачинила двері. На кухні горіло лише одне світло. Артем сидів, нахилившись вперед, лікті на столі, пальці переплетені. Він виглядав так, ніби думав уже давно і глибоко.

Вона сіла навпроти.

— Він питає про вас обох, — тихо сказала вона.

— Я чув.

— Тобі це неприємно?

Він зітхнув.

— Мені складно.

— Через нього?

— Через те, що він знову частина вашого життя.

Марина опустила очі.

— Він завжди буде частиною.

— Я знаю.

Він говорив спокійно, але голос був глухий.

Марина повільно провела пальцем по краю чашки.

— Сьогодні, коли я дивилась у вікно… мені стало дивно.

— Чому?

— Я бачила їх разом. І думала… це правильно. Так і має бути. Батько з дітьми. Сміх. Прогулянка.

Він мовчав.

— Але поруч стояв ти. І я не хотіла, щоб ти йшов.

Тиша стала дуже щільною.

— Я не хочу забирати у них батька, — тихо сказав Артем.

— Я знаю.

— І не хочу, щоб вони обирали.

— Вони не обиратимуть.

Він подивився на неї.

— Діти завжди відчувають.

Марина підняла очі.

— А ти?

— Що я?

— Ти відчуваєш, що тобі тут місце?

Він довго не відповідав.

— Я хочу, щоб воно було.

— Це не відповідь.

Він повільно провів рукою по обличчю.

— Я боюсь звикнути настільки, що не зможу піти, якщо доведеться.

Серце Марини стислось.

— Чому ти думаєш, що доведеться?

— Бо життя так працює.

Вона трохи нахилилась вперед.

— А якщо ні?

Він глянув на неї.

— Тоді це буде вперше.

Тиша затягнулась. З кімнати було чути рівне дитяче дихання. За вікном хтось проїхав машиною. Звичайний вечір. Але всередині них було щось зовсім інше.

Марина раптом сказала:

— Коли він сьогодні стояв у дверях… я злякалась.

— Чого?

— Що ти підеш.

Він чесно відповів:

— Я хотів.

Вона ковтнула.

— Але не пішов.

— Бо ти дивилась на мене.

Її серце завмерло.

— І?

— І я зрозумів, що якщо зараз піду — щось зламається.

Вона тихо видихнула.

— У мені вже трохи зламалось, коли ти пішов учора.

Він підняв очі.

— Я чув.

— Що?

— Як ти говорила через стіну.

Марина здригнулась.

— Ти чув?

— Так.

— І мовчав…

— Бо боявся зайти.

Вона ледь усміхнулась.

— А сьогодні зайшов.

— Бо квартира була порожня.

Марина дивилась на нього довго.