Глава 37. Вечір після напруги

                                       Після того, як він пішов, у квартирі ще довго висіла тиша.

Максим тихо грався на підлозі. Данило щось бурмотів, перекладаючи машинку з руки в руку. Марина стояла біля кухні, ніби не знала, куди себе подіти.

Артем теж мовчав.

Він сперся плечем об стіну. Дивився в підлогу. І Марина вперше відчула — він справді переживає. Не злиться. Не ображається. А саме переживає.

— Ти засмутився… — тихо сказала вона.

Він видихнув.

— Ні.

Пауза.

— Так.

Вона підійшла ближче.

— Через нього?

— Через все.

Марина сперлась спиною об стіл.

— Він їхній батько…

— Я знаю.

— Я не можу його не пускати.

— Я знаю.

Він повторював це спокійно. Але кожне "я знаю" звучало важче за попереднє.

Максим раптом підняв голову.

— Артем…

— Що?

— Ти не підеш?

Це було сказано дуже тихо. Майже з надією.

Артем подивився на нього.

— Не піду.

Максим усміхнувся і знову повернувся до машинки.

Марина відчула, як у грудях щось тепліє.

— Я зроблю чай, — сказала вона.

— Я допоможу.

Вони зайшли на кухню разом. Данило поповз слідом і вчепився за ногу Артема.

Він машинально підняв малого.

— Він уже звик до тебе, — тихо сказала Марина.

Артем подивився на Данила.

— Я до нього теж.

Марина дивилась, як він тримає малого. Спокійно. Впевнено. Наче робив це завжди.

— Тобі було важко сьогодні? — тихо запитала вона.

Він кивнув.

— Коли я побачив їх унизу… разом… я зрозумів, що це може стати нормою.

— Це і є нормально.

Він подивився на неї.

— Я знаю. Але мені від цього не легше.

Марина повільно підійшла ближче.

— Ти боїшся, що я повернусь до нього?

Він відповів не одразу.

— Я боюсь, що у вас з’явиться щось спільне знову.

— У нас уже є. Діти.

Він мовчав.

— Але між нами нічого немає, — тихо сказала вона.

— Поки що.

Це прозвучало тихо. Але боляче.

Марина обережно торкнулась його руки.

— Ти мені віриш?

Він подивився на її пальці.

— Я хочу.

— Це не відповідь.

Він підняв очі.

— Я боюсь прив’язатись сильніше.

Серце Марини стислось.

— Ти вже прив’язався.

Він ледь усміхнувся.

— Занадто.

Данило притулився до його плеча. Малюк вже засинав. Артем інстинктивно почав його похитувати.

Марина дивилась на них. І раптом дуже ясно відчула — вона вже не уявляє вечір без нього.

— Артем…

— Мм?

— Не зникай знову.

Він тихо відповів:

— Я намагаюсь не...

— Пообіцяй.

Він довго мовчав. Потім сказав:

— Я пообіцяю… якщо ти теж.

— Що?

— Що не будеш відштовхувати мене, коли він з’являється.

Марина кивнула.

— Добре.

Їхні руки знову зустрілись.

І цього разу вони вже не відпустили одразу.

За стіною було тихо.

Але тепер ця тиша більше не лякала...