Глава 34. День, коли вона відпустила дітей

Наступного ранку Марина прокинулась раніше.

Вона майже не спала. В голові крутилися думки. Сьогодні діти йдуть із ним. І вона не знала, що відчуває більше — страх чи провину.

Максим прокинувся швидко.

— Ми сьогодні з татом підемо?

Вона кивнула.

— Так. Але ненадовго.

Він виглядав і радісним, і трохи розгубленим.

— А Артем знає?

Марина завмерла.

— Думаю… так.

Дзвінок у двері пролунав рівно об одинадцятій.

Марина відчинила.

Він стояв спокійний. Навіть м’який.

— Готові?

Максим вже натягував куртку. Данило тримав нову машинку.

Марина допомогла одягнути малого. Руки трохи тремтіли.

— Вони не довго, — сказала вона.

— Я пам’ятаю.

Максим підійшов до неї.

— Мамо, не хвилюйся.

Це прозвучало по-дорослому.

Вона обняла його.

— Подзвони, якщо що.

— Добре.

Він взяв Данила за руку. Колишній відкрив двері.

Перед тим як вийти, він тихо сказав:

— Ми поговоримо, коли повернусь.

Марина нічого не відповіла.

Двері зачинились. І квартира стала незвично тихою. Без дитячого сміху. Без кроків. Без руху.

Марина повільно пройшла в кімнату. Сіла на край дивана. Руки були порожні.

Вона не пам’ятала, коли востаннє залишалась сама.

І саме в цей момент — тихий стук у стіну.

Вона одразу підвелась.

— Вони пішли… — сказала вона тихо.

Пауза. Стук.

Вона провела долонею по стіні.

— Мені якось… незвично.

Ще один стук.

— Можеш прийти? — прошепотіла вона.

Тиша.

Серце почало битися швидше. Кілька секунд.

Потім вона почула кроки у під’їзді,які  зупинились біля її дверей. Дзвінок.

Марина відчинила одразу.

Артем стояв дуже близько. Наче теж не був впевнений, чи правильно робить.

— Вони з ним? — тихо запитав він.

Вона кивнула.

— Так.

Він зайшов. Повільно оглянув порожню квартиру.

— Дуже тихо.

— Так.

Вони сіли поруч на диван. Без слів.

Марина раптом видихнула.

— Я хвилююсь.

— Я знаю.

— А якщо вони до нього звикнуть?

Артем мовчав.

— Це ж нормально… правда? — тихо сказала вона. — Він їхній батько.

Він відповів чесно:

— Так.

Але голос був глухий.

Марина подивилась на нього.

— Ти боїшся?

Він довго мовчав.

— Я боюсь, що вони звикнуть… і ти теж.

Серце Марини стиснулось.

— Я не повернусь до нього.

— Ти зараз так думаєш.

Вона повернулась до нього.

— Я знаю.

Тиша.

Вона обережно взяла його за руку.

— Я не хочу, щоб ти зникав.

Він подивився на їхні руки.

— Я намагаюсь не...

І вперше він не відпустив.