Глава 33. Розмова через стіну

Марина не відходила.

Вона стояла біля стіни, притиснувши долоню до холодної поверхні.

— Артем… — тихо повторила вона.

Тиша.

Вона вже подумала, що їй здалося.

Але тоді — ще один стук.

Тихий. Обережний. Наче відповідь.

Її серце почало битися швидше.

— Ти тут?

Пауза.

І один короткий стук. -Так.

Марина заплющила очі. Полегшення накрило хвилею.

— Чому ти не приходиш?

Довга тиша. Вона вже думала, що відповіді не буде.

Але потім — два стуки.

Ні.

Вона зрозуміла. Він не хоче. Або боїться.

— Він сьогодні приходив… — тихо сказала вона.

Тиша.

— Він забере дітей завтра в парк.

Стук.

Різкий.

Марина відчула, як його реакція відгукується навіть через стіну.

— Я не знаю, чи це правильно… — прошепотіла вона.

Нічого.

— Ти злишся?

Один стук.

Так.

Вона ковтнула.

— Я не хочу, щоб ти зникав.

Тиша стала дуже довгою.

Марина сперлась лобом об стіну.

— Скажи щось… хоч так…

Кілька секунд.

І потім…

Тук. Тук. Тук.

Вона завмерла. Він ніколи так не стукав.

— Що це означає?

Пауза.

І знову — три тихі стуки.

Марина ледь усміхнулась крізь сльози.

— Я теж…

Вона не знала, звідки впевненість. Але вона знала.

Це було "я тут".

Або…

"Я поруч".

Вона прошепотіла:

— Я скучила.

Тиша.

І дуже тихо… Тук.

Наче відповідь, яку він не міг сказати словами.

У цей момент Максим виглянув із кімнати.

— Мамо, ти з ким говориш?

Марина витерла сльозу.

— Із сусідом.

— Через стіну?

Вона кивнула.

Максим підійшов. Притиснув долоню поруч із її.

— Привіт, Артем…

Тиша.

А потім — два тихих стуки.

Максим усміхнувся.

— Він тут.