Глава 32. Порожнеча після нього

Двері зачинились.

І цього разу тиша була іншою.

Не спокійною. Не теплою. Порожньою.

Марина стояла посеред коридору, ніби втратила опору. Ще хвилину тому тут був Артем. І навіть напруга з колишнім не лякала так сильно, як ця тиша після його кроків.

Максим мовчки дивився на двері.

— Він повернеться? — тихо запитав він.

Марина ковтнула.

— Так…

Але голос прозвучав невпевнено.

Вечір пройшов важко. Данило вередував. Максим не хотів лягати спати. Постійно питав, чи прийде Артем.

— Може, він образився? — тихо сказав він.

— Ні… — відповіла Марина. — Йому просто потрібен час.

Але сама вона починала хвилюватися.

Ніч була довгою.

Марина не спала. Вона слухала кожен звук за стіною. Але там було тихо. Занадто тихо.

Наступного ранку Артем не подзвонив. Не постукав. Не написав.

Це було незвично.

Марина намагалася зайнятись справами. Готувала. Грала з Данилом. Але постійно ловила себе на тому, що дивиться на двері.

Опівдні подзвонили. Вона різко піднялась.

Відкрила. І серце впало.

Це був він... Колишній.

— Привіт, — сказав він спокійніше, ніж учора.

Марина відчула напругу.

— Ти обіцяв.

— Так.

Максим вибіг у коридор. Він виглядав розгубленим. Але вже не так холодно дивився.

— Привіт… — тихо сказав він.

Чоловік усміхнувся.

— Привіт.

Він приніс пакет. Іграшку для Данила. Машинку для Максима.

Діти зацікавились.

Марина відчула, як щось неприємно стискається всередині.

Він залишився довше. Грав із ними. Розповідав історії. Максим навіть засміявся.

Це боліло. Бо це було добре.

Артем не приходив.

Коли колишній уже збирався йти, він сказав:

— Я хочу забрати їх у парк завтра.

Марина напружилась.

— Я не знаю…

— Я їхній батько.

Вона мовчала.

Максим тихо сказав:

— Можна?..

Марина заплющила очі на секунду.

— Добре. Але ненадовго.

Він кивнув.

Перед тим як піти, він сказав тихо:

— Я хочу спробувати все виправити.

Марина завмерла.

— Що саме?

Він подивився їй в очі.

— Нас.

Серце різко впало.

— Ні.

Вона відповіла одразу.

— Я не про повернення одразу. Просто… спробувати поговорити.

Вона нічого не сказала.

Він пішов.

Марина зачинила двері.

І саме тоді — тихий звук.

Тук.

Вона різко обернулась.

Стіна.

Вона завмерла.

Ще раз.

Тук.

Серце підскочило.

Вона підійшла ближче.

— Артем?.. — прошепотіла вона.

Тиша.

А потім — ще один тихий стук.

Наче він був поруч.

Але не наважувався прийти.