Глава 30. Той, кого вона не чекала

Наступного дня все зруйнувалося занадто раптово.

Марина готувала обід. Данило сидів на підлозі, розкидаючи кубики. Максим малював нову "сім’ю" — тепер уже з будинком.

У двері подзвонили.

Марина навіть не здивувалась. Вона подумала, що це Артем. Він іноді приходив без попередження.

Вона відкрила. І завмерла.

На порозі стояв чоловік.

Високий. Знайомі риси. Втомлений погляд. Той, якого вона не бачила більше року.

— Привіт, Марина, — тихо сказав він.

Світ ніби зупинився.

— Ти… — вона не змогла договорити.

— Можна зайти?

Її серце різко забилось.

— Навіщо ти прийшов?

Він перевів погляд усередину квартири.

— До дітей.

Максим почув голос і вибіг у коридор.

Він зупинився.

— Тато?..

Марина відчула, як всередині все стискається.

Чоловік кивнув.

— Привіт, чемпіоне.

Максим стояв нерухомо. Він не біг обіймати. Не усміхався. Просто дивився.

— Ти довго… — тихо сказав він.

Марина ледве трималась.

— Ти не попереджав, — сказала вона холодніше.

— Я знаю. Просто… захотів побачити їх.

— Через рік?

Він нічого не відповів.

Максим відійшов убік. Чоловік зайшов у квартиру.

Данило побачив незнайомця і притиснувся до Марини.

— Він мене не пам’ятає, — тихо сказав чоловік.

— Він був дуже маленький.

Тиша стала важкою.

— Я можу з ними побути? — запитав він.

Марина вагалась.

Максим тихо сказав:

— Мамо…

Вона кивнула.

— Добре. Недовго.

Вони сіли в кімнаті. Максим мовчав. Чоловік намагався говорити. Показував машинку. Данило не підходив.

Марина стояла в коридорі. Серце билося сильно.

І саме в цей момент — дзвінок у двері.

Вона завмерла. Відкрила. Артем.

Він усміхнувся спочатку. Але одразу помітив її обличчя.

— Що сталося?

Марина тихо сказала:

— Він тут.

— Хто?

З кімнати почувся чоловічий голос.

Артем напружився.

— Марина?

Вона відповіла ледве чутно:

— Батько дітей.

Тиша.

Артем завмер. Погляд змінився. Став холоднішим. Обережнішим.

З кімнати вийшов чоловік.

Він одразу помітив Артема.

— А це хто?

Питання прозвучало різко.

Марина відчула, як повітря стало важким.

— Сусід, — тихо сказала вона.

Артем нічого не сказав. Але його погляд не відривався від чоловіка.

Максим виглянув із кімнати.

— Артем…

Це прозвучало дуже природно. І цього вистачило.

Колишній Марини подивився спочатку на хлопчика. Потім на них.

— Зрозуміло, — тихо сказав він.

Напруга стала майже відчутною.

Ніхто не знав, що сказати далі.

І вперше Артем зробив крок назад.