Глава 29. Коли стає страшно від щастя

Після малюнка Максима, атмосфера змінилася.

Ніби щось невидиме стало між ними. Не напруження. Швидше — усвідомлення.

Артем довго дивився на малюнок. Потім тихо поклав його на стіл.

— Гарно намалював, — сказав він.

Максим усміхнувся.

— Я ще намалюю.

Марина відчула, як серце стискається. Занадто швидко все ставало реальним.

Артем теж виглядав задумливим. Він не йшов. Допоміг нагодувати Данила. Потім мовчки помив чашки. Рухався так, ніби вже знає цей простір.

Це було і приємно, і страшно.

Ближче до обіду він зібрався йти.

— Я зайду пізніше, — тихо сказав він.

Марина кивнула.

— Добре.

Максим підбіг.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Він пішов.

Двері зачинились.

І одразу стало тихіше.

Марина притулилась до стіни. Тепер вона вже звикла до його присутності. І коли він ішов — це відчувалось.

Максим підійшов.

— Він повернеться.

— Так.

— Ти хвилюєшся?

Вона усміхнулась.

— Трохи.

— Не треба. Він тебе любить.

Марина завмерла.

— Чому ти так думаєш?

Максим знизав плечима.

— Він дивиться так.

Це прозвучало дуже просто. Але всередині щось перевернулося.

Вечір настав повільно.

Марина вкладала дітей, але сама була напружена. Вона чекала. Прислухалась до кожного звуку у під’їзді.

І нарешті — дзвінок.

Вона відкрила.

Артем стояв трохи розгублений. У руках — пакет.

— Я… купив вечерю.

Марина усміхнулась.

— Заходь.

Вони їли разом. Діти сміялись. Максим розповідав про мультик. Данило намагався дістати ложку Артема.

Все виглядало надто… нормально.

Коли діти заснули, вони залишились на кухні.

Тиша була теплою.

— Сьогодні було дивно, — тихо сказала Марина.

— Через малюнок?

Вона кивнула.

— Він швидко нас з’єднав.

Артем довго мовчав.

— Мені було добре дивитись на нього.

Серце Марини стислося.

— Але?

Він подивився на неї.

— Але я злякався.

— Чого?

— Що я починаю хотіти цього по-справжньому.

Вона тихо відповіла:

— Я теж.

Тиша стала густою.

— Марина…

— Так?

— Якщо одного дня я скажу, що люблю тебе… це буде не раптово.

Серце пропустило удар.

— Чому ти це зараз сказав?

Він відповів чесно:

— Бо я близько до цього.

Марина відчула, як щось перевертається всередині.

Він обережно торкнувся її руки.

— І це мене лякає.

Вона прошепотіла:

— Мене теж.

Але руку не відпустила.