Глава 28. Ранок, який усе ускладнив

Марина прокинулась не одразу.

Спочатку вона відчула тепло. Не звичне — не від Данила, який зазвичай притискався до неї. Інше. Спокійніше.

Вона повільно відкрила очі. І завмерла.

Вона лежала на дивані. Плед акуратно накривав плечі. А поруч, трохи нахилившись, спав Артем.

Він сидів, відкинувшись на спинку дивана. Голова трохи схилилась убік. Рука лежала поруч із її плечем — ніби він боявся торкнутися, але не хотів бути далеко.

Марина затримала подих.

Він не пішов. Він справді залишився.

Вона дивилась на нього кілька секунд. Вперше так близько. Без напруги. Без слів. Просто спокій.

Волосся трохи розтріпане. Погляд закритих очей — втомлений. Він виглядав молодшим, ніж зазвичай.

Марина обережно підвелась, щоб не розбудити його.

Але диван тихо скрипнув.

Артем відкрив очі.

Кілька секунд він не рухався. Потім ніби згадав, де він.

— Пробач… — тихо сказав він.

Марина похитала головою.

— Ти не пішов.

— Я ж обіцяв.

Вона усміхнулась.

— Ти спав?

— Трохи.

В цей момент з кімнати почувся голос Максима:

— Мамо?

Марина підвелась.

— Я тут.

Максим вибіг у коридор. І різко зупинився, побачивши Артема.

— Ти тут спав?

Питання було прямим.

Артем трохи розгубився.

— Так… трохи.

Максим широко усміхнувся.

— Круто.

І побіг назад у кімнату.

Марина засміялась тихо.

— Він прийняв це швидше за нас.

Артем провів рукою по обличчю.

— Це мене і лякає.

— Чому?

— Бо я теж починаю сприймати це… як нормально.

Марина подивилась на нього уважно.

— А це погано?

Він відповів не одразу.

— Це означає, що я вже не зможу просто піти.

Серце Марини тихо стиснулось.

Данило заплакав у кімнаті. Вона пішла до нього. Артем залишився на кухні.

Коли вона повернулась із малюком на руках, він уже зробив чай.

— Ти господарюєш, — тихо сказала вона.

Він ледь усміхнувся.

— Починаю звикати.

Вона відчула, як ці слова залишаються всередині.

Максим сидів поруч із ним і щось малював.

— Це ми, — сказав він, показуючи листок.

Марина підійшла ближче.

На малюнку було четверо.

Вона. Максим. Данило. І високий чоловік поруч.

Марина завмерла.

Артем теж мовчав.

— Це ти, — сказав Максим, показуючи на фігуру.

Артем нічого не відповів. Але не відвів погляду.

І це мовчання було важливішим за слова.