Глава 27. Ніч, коли він не пішов

Було вже пізно.

Максим заснув першим. Марина накрила його ковдрою і тихо зачинила двері. Данило теж сопів у ліжечку, обійнявши ведмедика.

У квартирі залишилась лише м’яка тиша.

Артем сидів на кухні. Він не дивився в телефон. Просто мовчки тримав чашку, яка давно охолола.

Марина сіла навпроти.

— Тобі треба йти… — тихо сказала вона.

Але цього разу це звучало не як прохання. Скоріше як перевірка.

Він підняв очі.

— Треба.

Але не встав.

Тиша стала густою.

— Ти не хочеш? — тихо запитала вона.

Він відповів чесно:

— Не хочу.

Серце Марини стислося.

— Чому?

Він повільно видихнув.

— Бо коли я виходжу… знову стає тихо.

Вона дивилась на нього довго.

— Можеш посидіти ще, — сказала вона.

Він кивнув.

Минуло кілька хвилин. Вони мовчали. Але це мовчання було дуже близьким.

Марина раптом відчула втому. День був довгий. Вона сперлась ліктями на стіл.

— Ти втомилась, — тихо сказав він.

— Трохи.

— Йди відпочинь.

Вона похитала головою.

— Не хочу, щоб ти йшов.

Слова вирвались самі.

Він завмер.

— Я можу посидіти тут, — тихо сказав він.

Марина задумалась.

— А якщо… — вона замовкла.

— Що?

Вона вагалась.

— Якщо ти залишишся… поки я вкладусь? Просто… щоб я знала, що ти поруч.

Він відповів одразу:

— Добре.

Марина підвелась. Повільно. Наче боялась, що він передумає.

— Я швидко.

Вона зайшла в кімнату. Лягла поруч із Данилом. Але не засинала. Прислухалась.

З кухні було тихо. Але вона знала — він там.

І це заспокоювало.

Через кілька хвилин вона вийшла.

Артем сидів на дивані. Трохи нахилившись вперед. Наче теж думав.

— Ти не пішов, — тихо сказала вона.

— Я обіцяв.

Вона сіла поруч. Не дуже близько. Але й не далеко.

— Можеш залишитись… ще трохи, — сказала вона.

Він подивився на неї.

— Якщо ти не проти.

— Не проти.

Тиша.

Повільно вона відкинулась на спинку дивана. Втома накрила хвилею.

Артем помітив.

— Ляж.

— Я засну.

— І що?

Вона подивилась на нього.

— Ти підеш.

Він похитав головою.

— Не піду.

Вона вагалась. Потім повільно лягла, підклавши руку під голову. Очі самі закривались.

Артем сидів поруч. Не рухаючись.

Через кілька хвилин її дихання стало рівним.

Вона заснула.

Він дивився на неї довго. Обережно поправив край пледа. Наче боявся її розбудити.

І вперше за весь час не пішов.

Він залишився поруч.

У тиші.

У квартирі, де вже пахло не чужим життям.

А чимось спільним...