Глава 26. Вечір, який став занадто домашнім

Після прогулянки діти швидко втомилися.

Максим ще щось розповідав, поки роззувався, але вже позіхав. Данило спав на руках у Марини, притиснувшись щокою до її плеча.

Артем не поспішав йти.

Він стояв у коридорі, ніби чекав, чи вона щось скаже. Марина це помітила.

— Можеш зайти… якщо хочеш, — тихо сказала вона.

Він кивнув. Без слів.

В квартирі було тепло. Світло м’яке. Максим пішов у кімнату, але не закривав двері — явно слухав.

Марина обережно поклала Данила у ліжечко. Малюк трохи заворушився. Артем інстинктивно завмер поруч, ніби боявся розбудити його самим диханням.

Вони вийшли на кухню.

Тиша була спокійною. Уже звичною.

— Я приготую чай, — сказала Марина.

— Я допоможу.

— Не треба…

— Хочу.

Він дістав чашки. Вона помітила, що він уже знає, де вони стоять. Це було дивно приємно.

— Ти сьогодні був інший, — тихо сказала вона.

— В якому сенсі?

— Спокійний.

Він задумався.

— Мабуть, тому що я перестав боротися.

— З чим?

Він подивився на неї.

— З тим, що мені добре поруч з вами.

Серце Марини стислося.

Вона поставила чайник. Вода зашуміла. Тиша стала трохи напруженою.

— Мені теж добре, — тихо сказала вона.

Він нічого не відповів. Але погляд став теплішим.

Максим тихо зайшов на кухню.

— Я можу ще печиво?

Марина усміхнулась.

— Можеш.

Він узяв печиво і сів поруч із Артемом.

— Ти завтра прийдеш?

Марина трохи напружилась. Але Артем відповів спокійно:

— Якщо мама не буде проти.

Максим подивився на Марину.

Вона кивнула.

— Не буду.

Максим задоволено усміхнувся і повернувся до кімнати.

Коли він пішов, Марина тихо сказала:

— Він швидко звикає.

— Я знаю.

— І я боюсь.

Артем повільно сів за стіл.

— Я теж боюсь.

— Тоді чому ти не відступаєш?

Він довго мовчав. Потім тихо відповів:

— Бо я вже відступав. І знаю, що буде.

— Що?

— Порожньо.

Марина опустила очі.

Він обережно торкнувся її руки. Цього разу впевненіше.

— Я не хочу знову жити в тиші.

Вона підняла погляд.

— Ми шумні.

Він ледь усміхнувся.

— Мені подобається ваш шум.

Тиша стала дуже м’якою.

Марина раптом помітила, що він виглядає втомленим.

— Ти мало спиш?

— Трохи.

— Чому?

Він знизав плечима.

— Думаю.

— Про що?

Він відповів чесно:

— Про те, як не налякати тебе.

Вона здивувалась.

— Чим?

— Тим, що я починаю хотіти більше.

Серце Марини завмерло.

— Більше… чого?

Він подивився прямо в очі.

— Бути тут. Частіше. Довше.

Вона нічого не сказала.

Бо хотіла того ж самого.

У кімнаті тихо засопів Максим. Данило перевернувся у ліжечку. Квартира наповнилась звуками життя.

Артем слухав.

— Я звикаю до цього, — тихо сказав він.

— До чого?