Глава 25. Перша прогулянка

Вони вийшли ближче до вечора.

Марина довго збирала дітей. Максим сам вдягнув куртку і стояв біля дверей, не приховуючи нетерпіння. Данило крутився на руках, намагаючись дістати блискавку.

Артем чекав у під’їзді.

Коли Марина відчинила двері, він підняв очі. На секунду просто дивився. Наче звикав до того, що вони виходять разом.

— Готові? — тихо запитав він.

— Так, — відповіла Марина.

Максим одразу взяв його за руку. Так природно, ніби це відбувалося завжди.

Артем трохи здивувався, але не відпустив.

Марина це помітила. І щось тепле розлилося всередині.

Надворі було прохолодно. Повітря пахло вечором. Данило сидів у візочку, уважно дивився навколо. Максим розповідав Артему щось про школу, машинки, мультфільми — усе одразу.

Артем слухав. Іноді ставив питання. Дуже уважно.

Марина йшла поруч. І вперше за довгий час відчувала дивний спокій.

Наче вони справді сім’я.

Вони дійшли до дитячого майданчика. Максим одразу побіг до гірки.

— Я подивлюсь за ним, — сказав Артем.

Марина кивнула.

Вона залишилась біля візочка. Данило тягнувся до неї, але швидко заспокоївся, коли Артем повернувся.

— Можна? — тихо запитав він.

Марина передала йому малюка.

Артем посадив Данила на коліна. Максим бігав поруч. Щось розповідав. Сміявся.

Марина дивилась на них і відчувала, як у грудях з’являється щось дуже крихке.

Надія.

— Ти дуже тихо дивишся, — сказав Артем.

Вона усміхнулась.

— Боюсь злякати.

— Що саме?

— Це.

Він зрозумів.

— Я теж.

Вони мовчали.

Максим раптом підбіг.

— Дивіться!

Він показував подряпане коліно.

— Впав? — спокійно запитав Артем.

— Трошки.

Артем обережно витер пил рукою.

— Герой.

Максим гордо кивнув.

Марина дивилась, як він це робить. Спокійно. Турботливо. Без зайвих слів.

— Ти швидко звикаєш до них, — тихо сказала вона.

Артем не відводив погляду від дітей.

— Вони швидко стали важливими.

Марина відчула, як серце стислось.

— І це знову небезпечно?

— Дуже.

Тиша.

Почало темніти. Вони повільно пішли назад. Максим знову тримав Артема за руку. Данило заснув у нього на плечі.

Марина відкрила двері квартири.

Артем обережно передав їй малюка. Але їхні руки затримались.

На секунду.

— Дякую за сьогодні, — тихо сказала вона.

— Мені теж було добре.

Максим уже роззувався.

— Завтра ще підемо?

Артем подивився на Марину.

Вона відповіла раніше, ніж він:

— Підемо.

І вперше це прозвучало так, ніби вони планують разом майбутнє.